http://hmu.ru Новые темы форумов сайта Сайт выпускников ХМУ РП [hmu.ru] ru http://backend.userland.com/rss2 Mon, 06 Feb 2012 12:50:07 +0400 в последний путь Анатолий Ефимович в форуме В ПОСЛЕДНИЙ ПУТЬ.
17 августа 2011 года в Мурманске скончался старшина 5 роты 1977 года выпуска Ефимович Анатолий

А.Володин
30.01.2012 12:54:59, Alexandr Volodin.]]> http://hmu.ru/forum/messages/forum19/topic339/message1675/ http://hmu.ru/forum/messages/forum19/topic339/message1675/ Mon, 30 Jan 2012 12:54:59 +0400 В ПОСЛЕДНИЙ ПУТЬ Скончался Анатолий Иванович Кобцев (СМС-1967) в форуме В ПОСЛЕДНИЙ ПУТЬ.
8 мая 2011 от рака желудка скончался наш выпускник (зарегистрированный на сайте) Кобцев Анатолий Иванович (СМС-1967). Сообщил старший внук
01.01.2012 02:42:24, Михаил Дворников.]]> http://hmu.ru/forum/messages/forum19/topic336/message1660/ http://hmu.ru/forum/messages/forum19/topic336/message1660/ Sun, 01 Jan 2012 02:42:24 +0400 В ПОСЛЕДНИЙ ПУТЬ Николай Нестеренко (СМС - 75) в форуме В ПОСЛЕДНИЙ ПУТЬ.
Вчера во Владике, на Морском кладбище  похоронили  Николая Нестеренко моего одногрупника и товарища....
Мы были близки и по жизни после училища.....   В начале 80х я забрал его в колхоз, в котором работал и в котором Колян трудился до последнего дня в должности гл. инженера....
   Два года назад он приезжал в Херсон на встречу.....    Уже тогда я понял - приехал попрощаться ....    На вопрос о следующей встрече виновато повёл плечами, мол видишь как я выгляжу, сколько мне ещё осталось....
  
Время пробило очередную брешь в моей ауре....   Спасибо, Колян , что ты был в моей жизни!
Здоровья вам, пацаны!  Берегите себя!
11.12.2011 12:25:21, Александр Мазуров.]]> http://hmu.ru/forum/messages/forum19/topic329/message1634/ http://hmu.ru/forum/messages/forum19/topic329/message1634/ Sun, 11 Dec 2011 12:25:21 +0400 В ПОСЛЕДНИЙ ПУТЬ Виталий Мазайшвили (СВС-1969) РАК!!! в форуме Общий форум.
У Виталия проблемы. Вопросы есть? Вопросы есть? Вопросы есть? Вопросы есть?
21.01.2012 22:56:36, Михаил Дворников.]]> http://hmu.ru/forum/messages/forum10/topic338/message1672/ http://hmu.ru/forum/messages/forum10/topic338/message1672/ Sat, 21 Jan 2012 22:56:36 +0400 Общий форум Начну издалека... в форуме Общий форум.
Вместо предисловия:  простой как трусы, и прямой как рельс, совет - апологетам трезвого образа жизни далее можно не читать!
Начну издалека....

Н.г. встречал в компании.  Зная моё пристрастие к рому,  специально для меня был приобретён "Капитан Морган".  Не в коей мере не причисляя себя к знатокам и более того к  эстетам с прискорбием констатировал явный фальсификат (какой то купированный коньяк), но соблюдая приличия с трудом протолкнул в себя грамм 100.  Затем под предлогом приоритета благородного напитка для дам, перешёл на привычную водку, с унынием наблюдая как, понтуясь, дамы смаковали явную гадость.  Идём дальше...
   Ведь сказано:  " Не смешивайте и будет Вам счастье!"  Короче так разболелась голова что вынуждены были с супругой  уже в 2 часа покинуть компашку.   Проснулся со свинцовыми яйцами в голове , которые при малейшем колебании многократно  сотрясали затылочные доли вызывая неприятные ассоциации.  Полистав опыт без труда нашёл знакомое, проверенное решение:   Старый ,добрый "Старопрамен"!  Да так мне это понравилось , что и сегодня, по накатанному продолжаю! 
   Не знаю....   Но вот я как бы "един во двух лицах"...   В обнимку со " Старопраменом", под звуки любимой музыки я иду в гости к "Себе"! 
  Этот "Я" отличается от того ,плакатного которого приходится играть в угоду сложившихся обстоятельств!
   Этот "Я" которого я зову так как меня окрестили товарищи в училище - "мазай"  очень трепетно относится к своей памяти , тщательно храня и лелея негативы моментальных снимков своей жизни...  Ведь , похоже , только мы с ним  помним  наши посиделки на спасателе "Рамзай" с ушедшим недавно Колей Нестеренко! Только с "мазаем" я могу усмехнутся над смешными  и не очень  моментами  при спасении МРС -5006. А ,с опаской, выдвигаемый ящик с памятью о пьянстве! Ну нет ! Я это помню и ничуть не открещиваюсь!   А чувства которые я испытал при вручении мне первой в жизни грамоты!  Собеседнику об этом не расскажешь - не поймёт.  Но мы то с "мазаем " помним и ценим эти моменты!  А нетерпение при получении почты!  Есть ли там особый, сделанный с любовью  вручную, конверт от любимой. А детский трепет при прочтении этого письма!?   А чувство когда выходишь в кают компанию после дорогой весточки: Тебя распирает от чувств, ты кому то дорог до беспамятства!  А сказать не моги!  Не вписывается это в образ сурового мужика... Но также только мы с "мазаем" можем вспомнить моменты трусости когда лишь кодекс " настоящего мужчины" , а вернее возможное обвинение в трусости заставляли спускаться  ватными ногами в "машину" при зашкаливающем кренометре...  Обои - один культивируя , другой контролируя тщательно  соблюдаем основополагающее для мужчины качество : умение держать слово! Обязательность - основа отношений!   Но мы с "мазаем " помним откуда такой фанатизм! На заре становления личности приходилось юлить и Увы, изменять!  Теперешняя моя предельная искренность - гарантия честности и дань на алтарь когда то совершённой подлости!  Как рецидив - абсолютное неумение общаться с власть предержащими.  Все функции представительства фирмы - на плечах супруги.  Те редкие моменты когда мне приходится общатся с властями заканчиваются в основном скандалом.  И только из эгоистических побуждений (или из за страха остатся одному) окружил себя одногрупниками  как бронёй от этого долбанного меркантильного капитализма! 
  Ай!  Как хорошо я чувствую себя на наших встречах! Благо происходит это часто. Вот! Это момент истины! Награда за всё!  Глядя в лица ребят я вижу себя! В искренности их эмоций - отражение собственных чувств! Не надо изображать успешность и уверенность...
  В этом году провёл эксперимент.  Обычно ,являясь центром притяжения своей группы , да и роты , всегда с опережением поздравлял всех с Н.Г. В этот раз промолчал..  Все!, все отзвонились и отметились... Приятно!
    Отчасти этот пост вызван незатухающей болью в связи с завершением жизненного пути моего друга - Коли Нестеренко!
  Не могу успокоится! Но ничего, Колян! я полон тех маленьких ярких эпизодов нашей дружбы, которые я помнил и до этого прискорбного момента а уж сейчас и подавно в ранге памятника пронесу до конца уже своей жизни!
  Иногда меня пугают отличия меня от рядового индивидуума.  Как то все заняты если не собой то работой или  семьёй. И только я ,отряхнув опыт , с упоением купаюсь в омуте своей памяти... 
   Психологи говорят: если человек не хочет что то изменить в своей прошлой жизни - значит его жизнь удалась.  А как быть со мной - если я хочу прожить свою жизнь ещё раз и так же"!? 
  Не всегда я вижу у своих одногрупников желание углубить или как то отформатировать свои ностальгические потуги. Пофигу! Меня хватает на всех!  Я их тормошу и завожу! И мне это доставляет удовольствие! 
    Ещё есть один повод к написанию вышеизложенного. Вот не могу смолчать. Витя Лукинов публикует  "мандариновые воспоминания"  да ещё и не свои а чужие . Это что ? Выполнение взятых ранее на себя обязательств?  А не лучше ли было бы высказаться по поводу судьбы сайта?..  Похоже "литераторов" сайт интересует больше как трибуна.
  Ну неужели нет другой площадки для самовыражения?!  Честно говоря я тоже публикую свои отчёты о путешествиях (но на другом сайте!). Самый первый уже прочли 11000 человек...
   Но ведь это другое!  Трепетное , дорогое, индивидуальное!  
  И если Ты это видишь так же  как и я- мы с тобой одной крови!
    
03.01.2012 17:31:56, Александр Мазуров.]]> http://hmu.ru/forum/messages/forum10/topic337/message1663/ http://hmu.ru/forum/messages/forum10/topic337/message1663/ Tue, 03 Jan 2012 17:31:56 +0400 Общий форум Я хочу вернуться вСССР. Ностальгия. в форуме Общий форум.
Вы будете смеяться, но это опять я!
Тут в соседней ветке некто мазуров захлёбываясь от самолюбования , с пеной у рта пытается доказать нам, нам - продукту советского образа жизни преимущества нынешнего обесчеловеченного, меркантильного строя перед пусть не броским , неярким но таким  тёплым , душевным и милым "совком"...
Не шурши.., кулёк! 
Вышеупомянутый гражданин (а вернее будет "пан") начал свой пасквиль с партийной речёвки типа "Народ и Партия - едины".  Ну мало ли чего тогда  писали. Ведь и сейчас депутаты и пишут и обещают . Тем не менее и сейчас и тем более тогда мы умели разделять где "котлеты" а где "мухи", и только в таком контексте соединяли эти два понятия в одном лозунге.
     Однако практически любой человек в СССР мог через партком, профком и т.д. получить (обычно положительную) реакцию на свои жизненные проблемы.  Попробуйте нынче обратиться к властьимущим.  Ответ один - всё через суд(читай через деньги)!
Да! Неважный был строй!  Но Наш! А сейчас моих друзей, товарищей, земляков, однокурсников пытаются воспитатсть чужие люди, мало знакомые с нашей ментальностью...
     С испокон веков у славян душевное всегда было впереди насущного.  И если я готов положить душу на плаху то тушка подленько тянет ручёнки к тёплому, прочному, блестящему. Вот на этом то и поймали посконную и сыромяжную Россию иноверцы дерьмократы! А нужна ли нам демократия?  Может быть наш идеальный строй - быть под "царём батюшкой" , пусть даже он и именуется генеральным секретарём.  Может быть  детьми государевыми и чувствовать опёку "самогО" и есть наше предназначение, а полная свобода нам как бы пртивопоказана?   Пока анализ происходящего только подтверждает это.
В СССР подворовывали все!  Называлось это просто и незатейливо:  "принести с работы".  Теперь у государства воруют немногие, но много!  А у остальных подворовывает само государство.   В плане морали не изменилось ничего. Если раньше к  несунам испытывали только одно чувство - зависть ( мол,  в отличии от моего на его предприятии можно взять что то нужное для хозяйства), то и  сейчас ни кого не мучают угрызение совести по поводу уклонения от налогов.
В магазинах не было провоцирующего изобилия , но это были НАСТОЯЩИЕ продукты.  Хлеб по 16 коп. и масло по 3.60 - это нечто!
 Сейчас сливочного масла (в том, прошлом по 3.60 понимании) нет вообще ни за какие деньги (пришлось изготавливать самим).
 А хлеб?  Нет это не хлеб - комбикорм!  Про колбасу даже не может идти речи! Хорошая ,правильная стоит неоправданно дорого да и ещё поискать надо.  А ведь вкусовые рецепторы помнят "докторскую " по 2.60 и "молочную" ещё дешевле.   Иногда в хлебных отделах нынешних магазинов как зомби автоматически покупаю бублики , всё пытаюсь испытать вновь вкус тех совковых с маком по 5 коп., но увы!  Всё пресное ,воздушное и через 3 часа несъедобное.  А помните фруктовое мороженное по 9коп. или эскимо "ленинградское" в шоколадной глазури по 22коп.  Никогда , нигде в мире я такого больше не пробовал! У нас ещё можно с трудом найти нечто ,напоминающее "пломбир" за 18коп. или "сливочное" за 13коп. 
     А лимонад, а крюшон, а газировка с лотка за 4коп а в автомате за 3 с натуральным сиропом . Можно было один раз пропустить воду и в итоге получить с двойным сиропом!  А пиво зимой с подогревом по 22коп. Хотя чего то я увлёкся - пиво было полное гавно!  Только уже на флоте, в колхозе удалось попить рисового вьетнамского "33" боле менее подобающего вкуса.
Самое вкусное блюдо - как ни странно курица в Аэрофлоте, не чета нынешним курам-гриль. Кстати авиабилет Москва -Владивлсток стоил 136руб. что позволяло прилетать в Херсон на 3 новогодних дня..
Один из обвинительных тезисов - полная закрытость ,изоляция общества.  Ну вот- есть всё ! Но нету остроты ощущений. Оооо! Какой прилив адреналина я испытал когда в 88 году через "завмаг, завсклад, завмагазин.." достал (по другому это и не называлось) настоящий японский тел." Саньё" с диагональю 63см.(кстати без каких либо ухудшений качества работает без ремонта до сих пор, правда пульт сгрызла собака).
Да! Очень тяжело было выехать по турпутёвке.  Но когда мне это удалось, то 10дневный круиз по Средиземке стоил мне 500 уже "перестроечных"рублей.
Да! Были очереди за телефоном , машиной ,квартирой.  Но вконце концов многим очереднякам это доставалось , и доставалось бесплатно!
Да! По трём каналам телевизора показывали мало интересноно.Но! Во дворе нашей пятиэтажки стояла большая голубятня, вокруг на металлических одноногих столах до полуночи при свечах мужики забивали "козла".  Двор был полон детей, лавочки - старушек, песочницы -малышей.  А сейчас?  То -то!
Помните как выглядел школьный дневник?  На развороте: три дня слева, три дня справа и где то справа внизу в корешке потерялось воскрксенье.  Удивительно ,но я до сих пор ,именно так представляю себе дни недели, в виде школьного дневника.
  Если Ваше мысленное восприятие недели такое же, если вы один из этого поколения, я вас поздравляю. Нам повезло, что наше детство и юность закончились до того, как правительство  купило у молодежи свободу взамен за ролики, мобилы, фабрику звезд, кока колу и интернет.  Это нонсенс , но я с радостью осознаю что жизнь на излёте а впереди спасительная пенсионная старость и со страхом сочувствую детям и внуку в их неравной борьбе за существование....
 
14.12.2011 14:28:31, Александр Мазуров.]]> http://hmu.ru/forum/messages/forum10/topic332/message1641/ http://hmu.ru/forum/messages/forum10/topic332/message1641/ Wed, 14 Dec 2011 14:28:31 +0400 Общий форум Я бы не хотел вернуться в СССР. Антиностальгия. в форуме Общий форум.
В ожидании возможных перемен на сайте, предлагаю дискуссию на предложенную тему. 
 
Сразу оговорюсь: Я ярый противник возврата к прошлому нашей страны ёмко именуемого  "совок". И моё  личное отношение к Советскому Союзу глубоко отрицательное. В СССР было плохо просто всё. И то что плохо у нас сейчас - всё наследие СССР. И мы такие (не очень хорошие), из-за той промывки мозгов. Воровство, коррупция, преступность и всё остальное - наследие совка, барьеры убрали - всё и вылезло, что было прикрыто лозунгами  и тупыми речёвками.  Поэтому чётко представляю себе реакцию коллег образно говоря законсервировавшихся в каютах и кубриках.  В предверии возможного обсуждения прошу чётко позиционировать пушистую розовую ностальгию по детству и юности и собственно реалии "социалистического рая"
 
Итак!

"Руководящей и направляющей силой советского общества, ядром его политической системы, государственных и общественных организаций является Коммунистическая партия Советского Союза. КПСС существует для народа и служит народу.
Вооруженная марксистско-ленинским учением, Коммунистическая партия определяет генеральную перспективу развития общества, линию внутренней и внешней политики СССР, руководит великой созидательной деятельностью советского народа, придает планомерный научно обоснованный характер его борьбе за победу коммунизма. (Статья №6 Конституции СССР от 1977г.).....
Вы что нибудь поняли? 
 Вот примерно такой вот идеалогической бредятиной вытеснялось из мозгов свободомыслие.  Свобода принимать решения и многообразие вариантов воплощения этих решений в жизнь я не променяю на убогое  гарантированное "благополучие" безликой массы "строителей коммунизма".
Предвижу мягко говоря "возражения".  Но я к этому готов!  Как говориться :"У нас все ходы записаны!"  И в подтверждение отсутствия огульности в моих словах:
   " Олег Измеров, "Дети империи"
И вот, когда начинают вспоминать СССР, то получается, что вроде как бы жили в разных СССР. Очень разных. Одни говорят, что органы их привлекали за рок-музыку и слушание радиоголосов, другие - что собирались спокойно компанией, отрывались под Чингис-хана, стриглись, как хотели, носили, что хотели, никто за это не напрягал. Одни говорят, что в Союзе есть нечего было, во всех магазинах пусто, одежды нет, обуви нет, а другие - что никогда голодными не сидели, холодильник доверху жратвой забит, шкаф шмутками - причем, простые инженеры, а тем более слесаря! Одни говорят, что в Союзе нельзя было заработать, никакого роста, везде дураки, другие - что работа на каждом предприятии была, и подкалымить всегда можно, и начальство нормальное, и коллектив хороший. Одни говорят, что десятилетиями на квартиру стоять надо, другие - что завод сразу дал. Один говорит, что реформа уничтожила прекрасные производства, разработки, другой - что нечего было уничтожать, а был только бардак и пьяные слесаря... В общем, насчитал я, что Союзов у нас было примерно пять, и все разные. И все мы в нем параллельно жили и не только не соприкасались, но и даже смежных Союзов не замечали."
    И небольшая статистика:
В 1971 г. XXIV съезд КПСС провозгласил рост благосостояния народа высшей целью экономической политики партии. Главным путем повышения доходов населения объявлялся рост оплаты по труду. В реальности доля зарплаты в стоимости чистой продукции советской промышленности к середине 1980-х гг. снизилась до 36% (в промышленно развитых странах она составляла 65—75%). Средняя зарплата рабочих и служащих в СССР в 1970 г. составляла 122 руб. В соответствии с составленной в 1972 г. Комплексной программой научно-технического прогресса, к 1990 г. она должна была увеличиться до 250 руб., т.е. более чем в 2 раза при неизменных ценах. На практике в 1980 г. средняя зарплата достигла 169 руб., а в 1985 г. — 190 руб.
Максимальная пенсия со всеми надбавками составляла 132 руб. На XXV съезде КПСС в 1976 г. говорилось: «Реальная обеспеченность доходов гарантируется сохранением стабильных государственных розничных цен на основные предметы потребления и снижением цен на отдельные виды товаров… Это одно из завоеваний нашей плановой экономики, которая ограждена от влияния инфляции, охватившей все капиталистические страны». Действительно, цены на основные продукты питания не менялись долгие годы. В государственной торговле мясо с 1961 г. неизменно стоило 2 руб./кг, сливочное масло — 3,5—3,6 руб./кг, вареная колбаса —2,2—2,9 руб./кг, буханка черного хлеба — 18—20 коп., батон белого хлеба (300—400 г) — от 13 до 25 коп., литр молока — 30 коп., сахар-рафинад — 1,04 руб./кг, яйца — 9 коп за шт. Но в большинстве районов страны мясо, масло, рыбу, овощи, фрукты и многое другое можно было приобрести лишь по ценам кооперативной торговли или колхозного рынка, превышавшим государственные цены в 2 раза и более.
СССР не мог элементарно одеть и накормить собственное население, редко кто доживал до зарплаты не заняв. Оболваненные, зомбированные,с полностью атрофированной инициативой  (а нафик выпендриваться если унылый набор благ и так получишь, а более заманчивого уровня просто не было)  но якобы счастливые строители прогрессивного будущего обречённо толпились  у кормушки с открытым ртом ожидая очередную скудную но обязательную подачку.   Люди  как мантры , не вдумываясь , на одной ноте бубнили  на псевдообщественных партсобраниях  бессмысленные догматические  постулаты а вечерами на кухне хмелея от собственной смелости шёпотом обсуждали подобные спектакли  театра абсурда.
Вспомнился старый советский анекдот.
"6 парадоксов советской жизни"
1. Безработицы нет, но никто не работает;
2. Никто не работает, но производительность труда растет;
3. Производительность труда растет, но ничего нет;
4. Ничего нет, но у всех все есть;
5. У всех все есть, но все недовольны;
6. Все недовольны, но все кричат "Ура!"

Еще один. Поспорили русский, немец и американец, что заставят кошку есть горчицу.
Американец хватает кошку и силой начинает запихивать ей в рот горчицу - русский укоризненно останавливает его: "Так нельзя, это - насилие!" 
Немец мажет горчицей кусок колбасы, сверху накрывает другим куском и дает кошке. Русский: "Так тоже нельзя, это - обман!"
Затем русский берет кошку, мажет ей под хвостом горчицей и отпускает. Кошка с воем начинает вылизывать у себя под хвостом. Русский торжествующе поднимает палец: "Господа, обратите внимание - добровольно и с песней!"

Для затравки пожалуй хватит...  При желании могу продолжить.
24.11.2011 18:46:41, Александр Мазуров.]]> http://hmu.ru/forum/messages/forum10/topic326/message1602/ http://hmu.ru/forum/messages/forum10/topic326/message1602/ Thu, 24 Nov 2011 18:46:41 +0400 Общий форум Ищу Саулина С. Н. кто знает о нем что нибудь напишите. 1981г. выпуск из ХМУ РП СМС Кто что знает об этом человеке, как связаться или где найти. 89109189333 в форуме Общий форум.

====quote====
Ищу Саулина С. Н. кто знает о нем что нибудь напишите. 1981г. выпуск из ХМУ РП СМС
=============
Кто что знает об этом человеке, как связаться или где найти. 89109189333
22.11.2011 00:43:33, Лариса Мезенцева (бабанина).]]> http://hmu.ru/forum/messages/forum10/topic325/message1597/ http://hmu.ru/forum/messages/forum10/topic325/message1597/ Tue, 22 Nov 2011 00:43:33 +0400 Общий форум О дальнейшей судьбе сайта... в форуме Общий форум.
Незаметно, кулуарно, к сожалению неторопливо идёт подготовка к передаче прав на сайт мне.     Мера эта вынужденная и вызванная прежде всего прогрессирующей болезнью Михаила,  вернее букетом болезней.
     Попробую порулить сайтом с позиций своего видения концепции и стиля руководства .   Мера эта вынужденная и вызванна прежде всего гипертрофированным желанием сохранить сайт как отдельный  самостоятельный ресурс для общения Херсонцев.   В противном случае дальнейшее его существование стоит под вопросом!   Честно говоря никак не видел себя руководителем сайта.   Максимум - креативным менеджером, попросту говоря - массовиком затейником. Не имея абсолютно никакого опыта  в подобном надеюсь на помощь и поддержку прежде всего психологическую тех кому это небезразлично!
Сразу предупреждаю - перемены предстоят координальные,  предложений в голове - масса, и все они будут вынесены на всеобщее обсуждение, готовые к корректировке да и вовсе отмене.    Так же с предельным вниманием готов к предложениям, пожеланиям, прожектам со стороны, лишь бы это пошло на пользу.
Особое пожелание к Нашим, кто знаком с подобной кухней.     Я максимально открыт к диалогу ибо менять необходимо много т.к. сайт разросся неимоверно  а коль подаразумевается что оплачивать его я буду лично (во всяком случае попытаюсь) то  ужать сайт  придётся как не крути.    
Выложил данную информацию прежде всего в информативном плане, дабы снять завесу неопределённости.   Я бы даже поправился:  не "снять завесу" а только приоткрыть, т.к. исход данного предприятия ( передача прав) только обсуждается.
  А  пока  терпеливо ждём! 
20.11.2011 14:57:18, Александр Мазуров.]]> http://hmu.ru/forum/messages/forum10/topic324/message1595/ http://hmu.ru/forum/messages/forum10/topic324/message1595/ Sun, 20 Nov 2011 14:57:18 +0400 Общий форум Декларация намерений в форуме Общий форум.
Просто в порядке общения......    Хотя сами видим что никакого общения не происходит.   Да и до этого процес коммуникации больше напоминал  крики вопиющего в пустыне....   Нет ,конечно мы общались ... Мазуров хвалил Акулова , Акулов пел дифирамбы Мазурову ,  оба небрежно, походя , снисходительно  поклёвывали  Ткаченко.... 
Ясно уже что Миша никакой  менеджер , а сайт это как не крути коммерческий проект,  и к сожалению никакие доводы о гибельности такого менеджмента   не пробивают нашего несгибаемого админа. 
 Просто  искренне жаль всей базы  искренности,  чувств,  переживаний , игры настроения нашего люда!
 Давно   думал  открыть какой то околоморской  бизнес , чтобы хотя бы терминология   покоила  метущююся по морю душу....
И вот , связанное с грядущей кончиной сайта , педалилирование сего желания  похоже начало  принимать неяркие очертания.    Хочу открыть крюинг....  Предварительные  переговоры проведены....  А вот в обеспечение работы  требуется сайт!    И или я создам новый  с анологичным именем ( например hmu.ua)  или мы как то договоримся  с Михаилом.  
Хотя предварительные попытки найти общий язык  попросту провалились....    Без ложной скромности замечу ,что присущая мне и по жизни искренность,  граничащая с душевным стриптизом  приобрела некоторое колличество  почитателей кои надеюсь и переберутся на новый сайт ,  буде к тому предпосылки.  Сайт будет полностью финансово независим от недостатков администрирования  и , я надеюсь, так же искреннен и  открыт  как и его   создатель.    Неясна судьба всего того что отложили Наши на сайте Михаила.   Или всё это исчезнет после очередной " капитуляции " Михаила.
 Не призываю никого высказаться ибо никого уже нет....    Так... просто декларация намерений...
21.10.2011 21:38:37, Александр Мазуров.]]> http://hmu.ru/forum/messages/forum10/topic323/message1588/ http://hmu.ru/forum/messages/forum10/topic323/message1588/ Fri, 21 Oct 2011 21:38:37 +0400 Общий форум ВСЕМ!, ВСЕМ!, ВСЕМ! в форуме Общий форум.
Всем, кто в закрытом опросе выявил желание помочь НАШЕМУ (подчёркиваю) сайту обрести новое лицо и содержание просьба срочно произвести оплату! Реквизиты имеются на сайте. Оплату хотя бы частичную)желательно произвести до 15 сентября включительно. Лицам успевшим перегнать деньги в этот срок прошу информировать об этом общественность дабы сбить напряжение последних дней.
Выпускникам - жителям Херсона пока просьба не беспокоиться т.к. в связи с реконструкцией сайта его управление будет осуществляться из Херсона соответственно потребуются живые деньги на оплату работы программистов.


Взамен предлагаю новый образ сайта как закрытого клуба выпускников с предельной прозрачностью в определении политики и тотальным отчётом о деятельности.
Первоначальные приоритеты: Самоокупаемость, простота, доступность, разноплановость.
Все , абсолютно все новации будут публично и открыто обсуждаться.


Итак ,прошу! Момент истины наступил!
11.09.2011 13:11:29, Александр Мазуров.]]> http://hmu.ru/forum/messages/forum10/topic318/message1531/ http://hmu.ru/forum/messages/forum10/topic318/message1531/ Sun, 11 Sep 2011 13:11:29 +0400 Общий форум И что же может заставить Мужчину заплакать?! в форуме Общий форум.
От чего у меня , успешного, всего достигшего , на 6ом десятке здоровенного мужика текут по щекам слёзы?....
. Умер после продолжительной болезни 13 ти летний боксёр по имени Бакс.....
Безмолвный..... Преданный...... Всё понимающий друг........
Имея мешающюю жизни привычку отвечать за всё , сам , глядя в бездонные печальные глаза вколол смертельную иньекцию.......
Свидетель успехов и поражений, побед и неудач Бакс всегда интуитивно чувствовал настроение хозяина и то ложился рядом согревая теплом, то восторженно прыгал полностью сопереживая с хозяином.
Не всегда у домочатцев было дело до Мазурова Александра , у которого надо признаться своих тараканов в голове о-го-го. И только Бакс всегда был со мной!...... Для общения с ним не надо было подбирать слова и интонацию...... Достаточно было запустить руку в холку и почувствовать ответное тепло..... Было....было..... было......
14.08.2011 14:34:35, Александр Мазуров.]]> http://hmu.ru/forum/messages/forum10/topic310/message1420/ http://hmu.ru/forum/messages/forum10/topic310/message1420/ Sun, 14 Aug 2011 14:34:35 +0400 Общий форум Новости из Мурманска о ХМУРП. в форуме Общий форум.
Процитирую сообщение от 08.08.2011 с сайта www.nord-news.ru (http://www.nord-news.ru/murman_news/2011/08/08/?newsid=18282):

«В городе корабелов Херсоне, Украина, подписано Соглашение о сотрудничестве между Херсонским мореходным училищем рыбной промышленности и Мурманским морским рыбопромышленным колледжем имени И.И. Месяцева.
Цель данного Соглашения - расширение международного понимания, развитие отношений и дружбы при помощи стимулирования и поддержки профессиональной, научной и культурной деятельности, создание проектов среди курсантов, студентов, преподавательского состава, а также профессионального, технического и административного состава сотрудников образовательных учреждений.
Чтобы реализовать деятельность по данному Соглашению, которая будет осуществляться эффективно и систематически, начальники «мореходок» Стасюк Константин Сергеевич и Жук Валентин Алексеевич (фото, справа) будут направлять и координировать мероприятия через свои соответствующие офисы международных программ.
Напомним, оба учебных заведения созданы в далеком 1932 году для решения важнейшей задачи - подготовки профессиональных кадров для рыбопромыслового флота страны. У главного входа - и в Херсоне, и в Мурманске - курсантов, студентов, гостей и посетителей встречает и провожает памятник Рыбаку.
В следующем, 2012 году, планируются совместные праздничные мероприятия, посвященные 80-летнему юбилею со дня образования старейших учебных заведений рыбной промышленности».

Такие вот новости. От себя добавлю, что Валентин Жук выпускник нашей мореходки, выпуск 1982 года 5 рота.

10.08.2011 16:36:10, Валерий Столяров.]]> http://hmu.ru/forum/messages/forum10/topic309/message1419/ http://hmu.ru/forum/messages/forum10/topic309/message1419/ Wed, 10 Aug 2011 16:36:10 +0400 Общий форум поздравительная в форуме ПОЗДРАВИТЕЛЬНЫЙ.
Дорогие друзья! Поздравляю Всех выпускников нашей родной Херсонской мореходки с наступающим Новым годом,желаю Всем здоровья,личного счастья,исполнения всех желаний.

30.12.2011 20:34:55, Игорь Самохин.]]> http://hmu.ru/forum/messages/forum18/topic335/message1654/ http://hmu.ru/forum/messages/forum18/topic335/message1654/ Fri, 30 Dec 2011 20:34:55 +0400 ПОЗДРАВИТЕЛЬНЫЙ День рождения Игорь Русанов в форуме ПОЗДРАВИТЕЛЬНЫЙ.
Дорогой Игорь!Поздравляю тебя с днём рождения и 70-летним юбилеем!
Не каждому дано дожить до этих лет, но если тебе это удалось, то живи дальше и радуй нас своей энергией, трудолюбием и сердечностью.
Долгих лет тебе жизни и крепкого здоровья.
Твой однокашник Анатолий

14.12.2011 12:57:25, Anatoly Akulov.]]> http://hmu.ru/forum/messages/forum18/topic331/message1640/ http://hmu.ru/forum/messages/forum18/topic331/message1640/ Wed, 14 Dec 2011 12:57:25 +0400 ПОЗДРАВИТЕЛЬНЫЙ Поздравляем Черняка (СМС-1951) в форуме ПОЗДРАВИТЕЛЬНЫЙ.
Товарищи, сегодня бегущая строка поздравляет нашего выпускника (так он дал свои данные) с 80-летием. А почему мы молчим?!
27.09.2011 22:39:19, Михаил Дворников.]]> http://hmu.ru/forum/messages/forum18/topic322/message1583/ http://hmu.ru/forum/messages/forum18/topic322/message1583/ Tue, 27 Sep 2011 22:39:19 +0400 ПОЗДРАВИТЕЛЬНЫЙ День рожденя Александр Мазуров в форуме ПОЗДРАВИТЕЛЬНЫЙ.
Саша!
Поздравляю тебя с днём рождения, желаю крепкого здоровья, долгих лет жизни, исполнения всех желаний, творческих и прочих успехов в твоей деятельности,семейного счастья.
Пусть твоя жизнь на Земле уподобится раю на море....

05.09.2011 11:15:08, Anatoly Akulov.]]> http://hmu.ru/forum/messages/forum18/topic316/message1447/ http://hmu.ru/forum/messages/forum18/topic316/message1447/ Mon, 05 Sep 2011 11:15:08 +0400 ПОЗДРАВИТЕЛЬНЫЙ С днём рождения Игоря Самохина в форуме ПОЗДРАВИТЕЛЬНЫЙ.
Дорогой Игорь!
Поздравляю тебя с днём рождения!
Желаю тебе крепкого здоровья, долгих лет жизни, семейного благополучия, исполнения всех твоих желанй и праздничного настроения в этот день!
Будь счастлив!
МОРСКАЯ ВОДА.

Пролетели так быстро года,
И уже седина на висках,
Но как прежде, морская вода
Держит крепко в могучих тисках.
Сколько раз я тебя проклинал,
Возвращаясь на синий простор.
Сколько раз я тебя покидал,
Чтобы снова продолжить наш спор!
Всё хотел написать о тебе,
Море синее - радость и боль.
О своей не жалею судьбе,
В ней была не одна только соль.
Очень многому в жизни меня,
Научило ты здесь понимать,
Веру в дружбу и честность храня,
Я учился по жизни шагать!

20.08.2011 09:44:45, Anatoly Akulov.]]> http://hmu.ru/forum/messages/forum18/topic312/message1430/ http://hmu.ru/forum/messages/forum18/topic312/message1430/ Sat, 20 Aug 2011 09:44:45 +0400 ПОЗДРАВИТЕЛЬНЫЙ Антон Санченко "Мандариновый путь" в форуме Наша литература.
Мандариновий шлях 1
© Антон Санченко
Вантаж
Коли в нас випадає перший сніг і до Нового року залишається якийсь місяць, в мене починається дивна сверблячка. Мені кортить послати до лисого дідька щасливе сімейне життя, захоплюючі статистичні звіти і сумлінне конспектування лекцій про дискурс постмодернізму, невиховано, як на майбутнього філолога, сплюнути під ноги, матюкнутися й сісти на корабель, що вирушає у рейс. Не пасажиром і не спостерігачем – хвала Богові, маю ще одну – суто чоловічу - спеціальність, засвідчену сіменсбуком та ще з десятком сертифікатів, що їх повинен мати професійний мореплавець. У першому своєму житті я врешті решт дослужився до стернового. Мені кортить здихатись суходолу і ступити на суднову палубу саме в цій якості і саме в цей передноворічний час. Все дуже просто – в Грузії починається мандариновий сезон.
Та що я вам розповідаю? Адже ви самі, напевно, не уявляєте собі Нового року без мандаринів. Так само, як без ялинки, шампанського й салату олів’є. Мандарини в нас бувають мароканські й грузинські. Мароканські – великі помаранчеві, товстошкурі й засолодкі. Грузинські – дрібненькі, жовтенькі й кисленькі. Кожен обирає по смаку. Про мароканські нехай напише якийсь інший автор, а от про грузинські, про той шлях, який їм щороку доводиться здолати, перш ніж потрапити під ваші ялинки, я розповім докладно. Бо всі чорноморські моряки чекають на той сезон увесь рік, і, як в анекдоті про нашого актора, що відмовився від ролі в Голівуді, бо в нього саме були новорічні ялинки, відмовляються на цей час від риболовлі, бойових навчань, поглиблення фарватерів та перевезень базарних торговок на Стамбул. Одне слово – Сезон почався.
Сезон
Так повелося здавен, ще з радянських часів. Я навіть пам’ятаю такі старовинні порядки, коли жодного кілограму мандаринів не можна було вивезти за межі Грузинської РСР, доки республіка не виконає план по цитрусових, і доводилося з’їдати придбані в місті кілограми просто на прохідній порту, якщо не вдалося домовитися з портовою вартою. А на кому ж та варта мала б демонструвати свою принциповість, як не на прибулих морячках з України та Росії? Не на своїх же земляках, слухай, так?
Ось за це я грузинів, як не дивно, поважаю. Своїх вони навіть до медвитверезника не брали, а невідворотний в радянські часи план таких закладів теж виконували за рахунок приблуд і пройдисвітів - моряків. А медвитверезник в Поті якраз біля прохідної порту і знаходився. І бігають наші капітани, як шилом вжалені: судну треба в море виходити, а половину команди до медвитверезника ні за що загребли просто з ресторації на морвокзалі – все ж поруч. І сидиш собі у витверезнику тверезий, закусюєш котрабандими мандаринами, поки рідний капітан тебе за рибу чи солярку на волю викупить. Свої ж, грузини, між собою завжди домовляться. Хоч з своїми моряками, хоч з мандариновими торговцями, яким необхідно було вивезти свій крам на ринки СРСР раніше, ніж буде знято заборону. Мандарин дорогий до Нового року, як ложка до обіду, а яєчко до Великодня. То ж умій крутитися й домовлятися, генацвале, так?
Війна
А потім в Грузії почалася війна. Спочатку громадянська, потім – «міжетнічні конфлікти». Тільки-но в одному місці перестануть стріляти, в іншому розпочинається. Шлях суходолом було відрізано. Та виявилося, що Сезон важливіший за війну. Пароплави йшли по мандарини до Поті та Батумі вночі, затемені, без ходових вогнів, повз берегову артилерію та обстріли з гелікоптерів. Бо війна війною, а мандарини до Нового року – за розкладом. Ні свята, ні мандаринові дерева миру не чекають. Одним словом – Сезон розпочався.
Рейс, про який я писатиму, відбувся наприкінці цих воєн, коли воюючі сторони вже втомилися, і не було зрозуміло, це ще війна, чи вже мир. Не те щоб в нас все в той час було безхмарно та ясно, але, без війни, дякувати Богові, обійшлося. Хіба що безробіття й купони замість грошей. Але що то у порівнянні з громадянською війною чи грудневим штормом?
Рейс
Я сидів собі на лікарняному з гіпсом на лівій клешні, бо в попередньому - «дорослому» - рейсі на турецькому середземноморському сухогрузі дуже «вдало» засунув ліву руку під двотонну кришку трюму в останній день рейсу. Та гроші ще залишалися, гіпс мали зняти лише перед Новим роком, можна було з чистим сумлінням сидіти вдома й друкувати мемуари одним пальцем на машинці чи щодня перевіряти доччиного щоденника, щодня знаходячи в ньому лише відмінні оцінки – жодного азарту. Але щось вже свербіло не тільки під гіпсом, який ніяк не почухати. Сезон почався.
Мандарини вже дозрівали в далекій Грузії, віддаленій від Херсону на 600 морських миль. Я міряю від Херсону, бо саме з цього міста на Дніпрі мені і зателефонували. Подзвонив мені кок, по-морському  це – кухар, Юрасик і без прелюдій запитав:
- То ти в рейс ідеш? Арташезович тримає тобі місце.
Юрасик знав, що я в гіпсі, він сам відвозив мене до портового травмпункту в Одесі на портовій карі. Капітан Арташезович (це по батькові таке, а не прізвище, він вірменин, а не те, що ви подумали) – теж знав. І попри це... Лікарняних, втім, мені жоден злий турок не сплачував. Я, власне, засунув руку під кришку трюма, коли на судно вже прибула змінна команда, і хто мені тепер пояснить, навіщо я взагалі поперся закривати той трюм, по-турецькому – камору, коли те мав вже робити мій змінник. Отож зайві гроші мені не завадили б. Піти у справжній «дорослий» рейс без лівої руки мені жодна медкомісія не дала б. А тут люди самі запрошують... І – Сезон.
- Коли я маю бути на судні? – спитав я в Юрасика.

Пароплав
Була ще одна причина, щоб піти в цей рейс. Пароплав і недбала фраза мого корешка старпома Серьоги, стати йому капітаном пошвидше.
Пароплав називався «Вадічка». А мій братчик Серьога колись недбало кинув за кухлем пива:
- Хто не працював на «Вадічці», той не херсонець.
І я те зам’ятав.
«Вадічка» зазвичай стояв на набережній, навпроти пам’ятника першому чорноморському фрегату «Слава Катерини», поруч з навчальним вітрильником «Товариш», який тоді ще не видурили в нашого морехідного училища німці з Бременхафена. Вже це одне має свідчити про винятковість цього судна. Усім іншим, навіть білим пасажирським пароплавам, стояти на набережній було зась.
«Вадічка» був штральзундським логгером 1953 року побудови. Як би це вам пояснити? Хіба що автомобілісти зрозуміють мене, якщо я порівняю штральзундський логгер з довоєнним «Хорьхом» чи «Опель-Кадетом». Такі пароплави вже розучилися будувати. Крупівська, з переплавлених «тигрів» та «пантер», сталь. Клепані, а не зварні, могутні борти, достойні криголама, а не траулера. Справжні штуртроси, що йшли від полірованого сотнями зашкорублих рук дерев’яного штурвала до стерна й шурхотіли на роульсах на спардеці – жодної гідравліки та автокерманичів. Вилизані до стану паркету хвилями та поколіннями матросів дошки верхньої палуби. Червоне дерево кают та кубриків, а не обридлий малозаймистий пластик сучасних пароплавів з візеруночками «під горіх». Логгери колись ловили оселедців дрифтерними сітями в Північній Атлантиці і то були перші наші океанські промисли. І про це можна багато чого понаписати. І усі пахощі Ньюфаудленду, Ісландії, Гебридських та Фарерських островів ще пашіли на цій палубі і через десятки років.
Геть усіх сестер (бо англійці називають однотипні судна саме сестринськими – сістершіпами) нашого «Вадічки» вже переплавили на шпильки та голки ще років двадцять тому. А «Вадічка» якось вцілів під недрімним оком Регістру торгових суден та портового нагляду, і був не музеєм, а робочим судном, ходив то на Болгарію, то на Туреччину, хоча його вже сміливо можна було вважати судном антикварним.
Причал
На набережній, втім, він стояв не через антикварність, а тому, що в його теперішнього судновласника були гарні відносини з управлінням порту. І взагалі гарні відносини з усіма: Херсон місто маленьке, не розминешся ні з бандитом, ні з санепідемстанцією. Та й бандюкові, й пожежному інспектрові іноді потрібно кудись повести якусь вбивчо прекрасну херсонську дамочку, скажемо так – однокласницю, щоб це був не банальний кабак на вулиці Суворівській, а щось несподіване й романтичне – на набережній, з якої видно нижній рейд з океанськими пароплавами на якорях, чутно крики чайок і пахне далекими шляхами. На судні ж, що стоїть в порту, завжди знайдеться вільна каюта.
Та й іншим херсонцям «Вадічка» ставав у нагоді. Завжди можна було попросити вахту увімкнути по трансляції музику на замовлення й танцювати просто на набережній, між бортом судна та припаркованими автомобілями. Була тоді така мода в херсонців – з’їжджатися ввечері на набережну й танцювати твіст чи мідляки під бортом «Вадічки». Отож, в проміжках між рейсами, особливо коли тримачтовий барк «Товариш» вже відбув у свій останній рейс на ремонт в Англії, судновласник був не проти романтичних відвідин його судна херсонським бомондом, чи як там одним словом і бандюка й СБУшника ще назвати? Тож і мав гарні стосунки з багатьма, хоча без завидющих очей звичайно, не обходилося.
Він поставив «Вадічку» працювати «на короткому плечі», на Варну, Бургас чи Батумі, і не один херсонський моряк перебивався на ньому до наступного океанського рейсу, якщо гроші вже вийшли, а виклик на судно з крюїнгової агенції ще не прийшов. Саме через це мій корешок Серьога і сказав ту недбалу фразу «хто не працював на «Вадичці», той не херсонець».
Херсонці
Все то так, але ж я був киянин. Що мені до тої фрази? Але мені неабияк поталанило: в графі «місце народження» в паспорті я мав Херсон, а не Київ. Це вирішувало безліч проблем, бо відтак я мав повне право рекомендуватися херсонцем, а не пояснювати довго кожному цабе, яким це вітром занесло мене з Печерська на моря. А це неабищо.
Херсонський моряк – це в міру питущий, в міру жадібний, в міру роботящий, в міру сімейний, ще й при цьому – чудовий спец. Я це не для хвастощів кажу, я ж киянин.
Але коли херсонці йдуть до портового ресторанчика пити пиво, вони дійсно п’ють пиво, а не йорж з горілкою, як ростовчани.
Коли одесити кожну хвилину в іноземному порту мріють використати під якийсь гендель і розбігаються з судна по крамницях та автомобільних звалищах, варто митниці надати суднові вільну практику, херсонці залюбки зачищають трюми після металобрухту чи слябів, чим заробляють собі копієчку, а судновласникові економлять карбованця.
Херсонці люблять не довгі океанські рейси на Південно-Східну Азію чи Гамерику, а роботу на середземноморських лініях із заходами в чорноморські порти, щоб частіше бачити сім’ю, хай і заробляючи при цьому на тисячу талярів менше, а клопоту на свою голову маючи більше, бо чим більше портів, тим більше клопоту: паперів, митників та швартовок. Хай так, але сім’я того варта.
Щодо чудових спеців, то саме в Херсоні знаходяться два найстаріших на Чорному морі морехідних училища – торговельного та рибного флоту, і навіть викладання в них вже давно стало справою династій, я вже не кажу про навчання в них з діда-прадіда, цим в Херсоні не здивуєш нікого. Кузня кадрів. На який флот не приприся, все херсонця зустрінеш. І флоти на херсонських кадрів не жалілися ніколи. Це добра слава, панове. Гріх до неї не примазатися, якщо маєш таку нагоду. Херсонець – то звучить гордо.
Знаю це не лише я, але й численні вітчизняні, російські, грецькі, турецькі та кіпрські судновласники та крюїнгові агенції, які набирають екіпажі під свої прапори по всьому світу. Тож видавати себе за херсонця було для мене корисним рішенням. Та я так довго грав у цю гру, що мені вже й самому було важливим, щоб усі навколишні і справді переконувалися, що я нічим від справжнього херсонця не гірший. Те, що я й досі не мав у своєму паспорті моряка прописки за “Вадічкою”, руйнувало мою легенду, бо див. вище, що сказав про “Вадічку” та херсонців старпом Серьога. Не зараз казав, зараз він саме сидів у буцегарні на Сицілії за якісь там контри з еміграційною службою Італії, але про це якось іншим разом. Зараз про те, що піти в цей рейс на “Вадічці” мені було просто необхідно навіть без Серьоги у якості компанії. Просто щоб справдити своє реноме справжнього херсонця.
- До Нового року повернемось, - пообіцяв я дружині на своє виправдання.
- Це ж мандарини, їх після свят вже нічого везти. Ну, зустрінеш мене з дітьми в Херсоні в разі чого. Відсвяткуємо Новий рік в гостях.
Капітан
Капітан Арташезович, який тримав для мене місце, був таким самим херсонцем, як я. Бо Херсон ще не у Вірменії знаходиться, як не крути. Але щоб з повним правом носити горде наймення херсонця по всіх морях та океанах, йому довелося пожертвувати значно більшим: йому довелося в Херсоні одружитися.
Справа, звичайно нехитра, значно складніше, якраз, в Херсоні не одружитися, коли твоє судно стало в капітальний ремонт на заводі Куйбишева. Бо херсонські дівчата та жінки – це щось. Тобто – хтось. Та ще й які хтось! Моряк, що перевальцем ступив на берег після шести місяців винятково чоловічого товариства посеред хвиль та пінгвінів, на вулицях Херсона ризикує просто звернути собі шию, так йому, сердешному, доводиться крутити головою, проводжаючи поглядом  зустрічних красунь, що йдуть на нього просто на своїх двох, без охорони, цілими табунами, ще й хихочуть, цокають каблучками та піддражнюють зустрічного мореплавця. Бермудський трикутник, а не порт. Не один водоплавний холостяк назавжди в ньому залишився.
До того ж, усі ті тисячі курсантів обох морехідних училищ мали традицію не відкладати одруження на потім, щоб не одружитися часом з вищезгаданим пінгвіном, і одружуються одразу після випуску, або навіть трохи раніше, щоб встигнути понахвалювати тещині борщі ще до того, як просурмить сурма, заграють Єгерський марш гелікони та корнет-пістони і молодого спеціаліста направлять на судно у Петропавловську-Камчатському споживати борщі флотські. Усі ті тисячі одружених курсантів вже також визнавалися повноцінними херсонцями, бо уявити собі одруженого на херсонській дівчині молодого спеціаліста, що розпробував тещиних борщів, який за першої ж нагоди не чкурне з Авачинської губи назад до Кардашинського лиману й тещиного холодця, просто неможливо.
Пенелопа
Ось і Арташезович одружився ще в училищі, здоров’я та довголіття його дружині. І за першої ж нагоди, що підвернулася лише через три роки, чкурнув з Петропавлівська, що на Камчатці, на херсонський рибний комбінат, що на річці Кошевій. Але доля знущалася над ним не згірш, ніж над Одісеєм, який вже бачив вогні рідної Ітаки і вже чув, мабуть, пахощі борщу своєї Пенелопи, коли якісь ідіоти й дебіли з матросів розв’язали лантух з вітрами та бурями, і Одісеєву галеру віднесло ще далі від Ітаки, ніж вона була на початку «Одісеї». У випадку Арташезовича таким неподобним матросом, що пожав бурю, був особисто генеральний секретар ЦК КПРС Микита Сергійович Хрущов, якому закортіло засунути їжака в штані Гамерики й розпочати Карибську кризу.
Арташезовича мобілізували просто з його причалу під мостом через Кошеву, і він довгі 8 років підвищував рівень бойової та штурманської підготовки бригади десантних кораблів Балтійського флоту, яку з нагоди холодної війни перекинули на Чорне море. Термін строкової служби тоді був 7 років, але командир корабля навмисне не списав Арташезовича перед виходом на бойову до Середземки, так звик до матроса, що розуміється на навігації краще за штурманських офіцерів, і Арташезович ще цілий зайвий рік провів на точці якірної стоянки між Кіпром та Ізраїлем у повній готовності відразу висадити десант на англійську військову базу в Ларнаці, або й відразу до Єрусалиму. Куди адмірали накажуть.
З військового флоту Арташезович повернувся з відповідним татуюванням - з синім силуетом БДК (великого десантного корабля) на тлі земної кулі, якорів, та військово-морського прапора - і з нерибальськими звичками у маневрах. Навіть через десятки років він міг довести до істерики капітанів зустрічних суден, коли починав маневрувати, як військовий, і лягав на бойовий курс замість тихо-мирно розходитися із зустрічним пароплавом лівими бортами.
Рідненька Пенелопа таки дочекалася покращення міжнародних стосунків і повернення Арташезовича на вулицю Ілюші Кулика. Не будемо довго зупинятися на подальшому житті цього українсько-вірменського подружжя, хоча я б за таке ставив пам’ятники за життя усіляким Пенелопам, але боюся цих херсонських Пенелоп розбестити: адже вони ще й досі вважають усе це природнім, усі ж так живуть, і по іншому бути просто не може, а встанови їм пам’ятника – ще задумаються, чи виходити їх дочкам заміж за чергових курсантів під звуки Єгерського маршу, а не маршу Мендельсона.
Загибель ескадри
На момент достигання тих мандаринів, про які я пишу, Арташезович проплавав у морях та океанах вже тридцять з хвостиком років. І кожен з членів екіпажу колись, та працював вже під його командуванням чи в Атлантиці під Західною Сахарою на ловах сардини, чи в Індійському океані під Маврикієм на лангусті, чи ще деінде на морях цього світу.
Коли Арташезович про щось розповідав, він майже завжди мав нагоду сказати: “Ось Голопупенко не дасть збрехати, у 86 році під Кергеленом сезон був не з кращих...” І черговий голопупенко те справді підтверджував, бо саме 86 році ловив з Арташезовичем кликача під французьким островом Кергелен в Антарктичній частині Індійського океану. Ніколи не куштували кликача? То у вас усі гастрономічні фестивалі ще попереду. Негайно йдіть до супермаркета й купіть хоча б рибину, хай зараз той кликач і польський та страшенно дорогий. Зараз вже цю рибу можна скуштувати кожному, а не тільки міністрові рибного господарства: раніше вона тільки на експорт та для міністрів йшла.
Арташезович ходив в море на рибалках до початку дев’яностих, коли вже інший мудрагель, вже не генсек, але теж з їхнього племені, сказав на міністерській нараді, що українському народові потрібні не риба, а сало, і вся наша океанічна риболовля безславно пукнула. Вся Африка й околиці були засіяні іржавими корпусами наших траулерів та сейнерів, яких не було змоги повернути звідти додому, хай хоч на консервацію та відстій, та хоч на металобрухт, не було змоги навіть команди звідти визволити, почалися арешти суден у портах і суди, а пального на втечу додому нема, і не дуже то втечеш під пукавками корветів берегової охорони, і їсти екіпажеві вже нема чого, і вода питна навіть закінчується, і малярія всіх косить, і… хай тому мудрагелю теж гикнеться ще за цього життя, бо гикати лише на тому світі буде для нього занадто добре.
Арташезович пережив два таких суди в Лас-Пальмасі, і обидва, як не дивно, виграв,  повернув обидва судна додому, де його зустріли без захвату. Арташезович образився і пішов зі своєї риболовної управи на «Вадічку». І на “Вадічці” Арташезович вже пропрацював з перервами та підмінами щось років із п’ять. Тож, фактично, з ним устиг попрацювати чи не кожен херсонець, бо див. вище, що казав старпом Сергійко про “Вадічку” та херсонців. Серьогу Арташезович колись несподівано відмовився брати на “Вадічку” другим помічником капітана, сказавши, що вік у Серьоги вже старпомський. І Серьога пішов старпомом на той пароплав, з якого його й забрали до італійської буцегарні. Нелегалів вони везли до Європи, чи щось таке. Арташезович на таке ніколи не погоджувався, хоча і йому якісь аферисти колись пропонували.
Таксист
Таксист усю дорогу слухав якусь херсонську ФМ станцію. Не Шансон. І це вже було добре. Мабуть, відчуваючи торжественність моменту мого першого побачення з судном вже в новій якості, DJ в радіостудії увімкнув Скрипку:
Рідне місто, місто Херсон,
Миліше тебе нема.
Білі стіни гарних домів,
Балкони на цих домах.
А я іду, гукаю тебе
Гуляти до зорі.
І ми
Самі
Гуляємо.
Місто квітне, наче букет.
Дарую його тобі.
Чисті площі, митий проспект,
В них дивляться ліхтарі.
А ми вночі, над нами — зірки,
Нікого скрізь нема.
І голос твій, і потиск руки,
І перший поцілунок.
Серед дерев дихання зібрав,
Тебе я зупинив.
Кажу
Тобі:
"Я люблю".
Були, були, були.
Були, були, днини.
Були, були, були.
Моє життя, кохання моє,
Товариш мій — Херсон.
Спілки, шлюби —
В твоє ім'я.

- Отакої, - тільки й мав присвиснути ти я, розплачуючися з таксером по лічильнику від вокзалу до набережної.
«Вадічки» біля причалу не було.
- Тю, - сказав таксист. – Ти б так зразу й казав, що тобі на «Вадічку». Вони вчора в завод пішли. Сідай назад.
- Люблю Херсон, - нелогічно відповів я таксистові. Він так і не допетрав, за що саме я Херсон люблю, а став викручувати кермо на зворотній шлях. Мені не залишалося нічого кращого, ніж спитати:
- А в якому заводі? Комінтерна?
- Ображаєш - Куйбишева, - засміявся таксер.
Завод Комінтерна колись ремонтував торговельні судна, а Куйбишева – рибальські.
Таксер, був нашою людиною, бо знав, що таке контри між рибальським та торговим флотом. В таксеровій обізнаності не було нічого дивного. Кожен другий херсонський мужчина ходив в моря. Або ще й досі ходить. Або ще піде.
- «Тюльку» закінчив? – спитав в мене таксер, коли ми саме проїздили навчальний корпус рибного морехідного училища з антенами радарів на даху. Радари були застарілими. На них би історію радіолокації вивчати. Але таксерове питання вимагало відповіді, а не лекцій з електрорадіонавігації:
- Аякже. Одинадцята рота, - відповів я, облишивши у спокої радари.
- Четверта, - зареготав таксер, бо намічалися вже інші, внутрішньорибальскі контри – між судноводіями та механіками. Четверта рота була механічною.
Ви теж помітили, що найгірші контри якраз між майже родичами? Між галичанами та волиняками, чи там між одеситами й молдаванами? Про двохсотлітні контри між Херсоном та Миколаєвом я взагалі промовчу. Кожен матч між місцевими футбольними командами завершувався розбитими шибками в навколишніх кварталах незалежно від того, хто виграв цього разу. Хоча ці два міста навіть будувалися за одним генпланом. Спочатку побудували Херсон. А потім, щоб не витрачатися ще раз, Миколаїв. Мабуть, між трамвайниками та тролейбусниками теж існують контри. Перевірити останнє на місці мені не випадало: найближчі трамваї ходили аж в Миколаєві.
- Спокійно, я радист, а не штурман, - посміхнувся я таксерові.
Радисти в протистоянні «рогатих» та «духів» намагалися участі не брати, бо були «дятлами». Втім, якщо доводилося, «дятли» все ж тяжіли до штурманів. Давалося взнаки спільне вивчення радіолокаторів, які штурмани потім ламали, а радисти ремонтували й матюкалися. Це ж який на “Вадічці” мусить бути радар? Теж антикварний?
Таксист вже вилетів на горбатого моста на Карантинний острів, на якому розташовані усі суднобудівні заводи в Херсоні. З мосту гарно видно усі щогли суден навіть у внутрішніх басейнах заводів Куйбишева та Комінтерна. Але горбатим цей міст зроблено не для цього, а щоб під ним могли проходити пароплави, не завалюючи щогли. Колись тут ремонтували китобоїв та середні траулери з Одеси, Севастополя й Керчі. Колись їхав повз цей завод на тролейбусі і здавалося, що проїжджаєш якийсь ліс зі щогл та антен, так багато суден збиралося в затоні на ремонт. Зараз в усьому заводі я побачив лише дві щогли. І обидві вони, вочевидь, належали “Вадічці”.
- Бурячкові привіт, - сказав таксер на прощання. Від Гоші.
Гудок
Те, що я побачив щогли “Вадічки” з мосту, ще нічого не означало. Переді мною виникла не те щоб неочікувана, але неприємна перепона на прохідній заводу. Старий служака з заводської варти (ВОХР) відмовлявся пропускати мене на територію, бо мене не вписано до суднової ролі. Суднова роль – це документ, до якого вписано усіх членів команди та пасажирів. Щоб мене вписали до суднової ролі, мені потрібно було потрапити на борт “Вадічки” і знайти старпома. Але як мені потрапити на той борт і знайти того старпома, якщо мене не пускають через прохідну, бо мене не вписано до суднової ролі...
- То зателефонуйте... – пропонував я.
- Телефон не працює, - незворушно бурчав ворошилівський стрілець.
- Ну то пошліть когось, хай викличе старпома до прохідної.
- Кого послати? Ти не бачиш що я один?
- Речі у вас залишити можна? – спитав я у ворошилівця.
Я вийшов з прохідної, пройшов з півкварталу і зрадів. Дірка в паркані була на місці. Я потоваришував з нею ще зі своєї першої курсантської практики на цьому заводі. Йшли роки, десятиліття, змінювалася дирекція та форми власності,  а дірка була невмирущою. На цій прохідній перепусток ні в кого не вимагали.
Ледь я протиснув черево через вічну дірку, загув заводський гудок. Це не сигналізація спрацювала. Гудок закликав пролетарів на обід.  Спочатку кволо, кахикаючи, а потім, наладнавшись, зовсім як колись. І я немов відчув себе на 15 років молодше. Тільки от ліз через дірку не в тому напрямку. Бо курсанти-практиканти зазвичай використовували цю дірку між режимним та безконвойним світами для того, щоб втекти з роботи, а не щоб на неї потрапити.
Далі
22.12.2011 14:48:06, Виктор Лукинов.]]> http://hmu.ru/forum/messages/forum1/topic334/message1648/ http://hmu.ru/forum/messages/forum1/topic334/message1648/ Thu, 22 Dec 2011 14:48:06 +0400 Наша литература Антон Санченко "Since I Met You Baby" в форуме Наша литература.
Since I Met You Baby
© Антон Санченко 

Since I met you baby
My whole life has changed
Since I met you baby
My whole life has changed
And everybody tells me
That I am not the same

I don't need nobody
To tell my troubles to
I don't need nobody
To tell my troubles to
'Cause since I met you baby
All I need is you

---- Instrumental Interlude ----





Звідколи я зустрів тебе, люба
Усе моє життя,
Усе життя зміни-
лося
З того дня, як ми здибались, бейбо,
Усе моє буття
Усе буття зміни-
лося
І кожен ланець твердить мені,
Що я вже не той

Увесь рейс з Лімерику до Нового Орлеану відбувся під цю пісеньку БіБі Кінга і перехід через Атлантику видавався переходом від сороміцьких гаельських пісеньок до старого доброго негритянського блюзу. Пляшкою ямайського рому зі старовинним англійським матросом на етикетці я забезпечив себе ще в Ірландії. Касету БіБі Кінга придбав ще в піратській Болгарії. Куба ще й досі була в облозі, той мусиш пити ямайський ром, а не Габана Клуб. Ром був неочищений, чорний, як цукрова патока, відгонив ацетоном та бив у ноги, як правий півзахисник одеського Чорноморця. Та чи в тому річ, бейбо? Річ була в тім, що до Одеси мені було ще 9 місяців – народитись знов можна, не те що видудлити цю пляшку рому.

За Ірським морем, яке росіяни називають Ірландським, за Кельтським морем, яке на мапах англійців позначають як Селтік сі, Атлантика вже дихала на повні груди й повільна океанська брижжа неквапно гойдала наш панамакс у баласті.

Панамакс – це такий тип судна певного розміру, який я не наведу, бо можу збрехати. Панамакс це такий балкер, бейбо, з грецьким власником, оператором в Копенгагені, філіпінською командою та ще й під панамсьим прапором. Суть в тому, що це останній розмір, який пролазить у шлюзи Панамського каналу. Все що більше – вимушене мандрувати цим світом, оминаючи канали, навколо мису Доброї Надії чи мису Горн, і так ті судна і звуть – “кейпи”.

Та наш панамакс був усім панамаксам макс. Бо робили його тямущі китайці, і після того, як його вже спустили на воду, виявилося, що ми на чотири метри довші за той самий шлюз. Ось і вешталися ми світом, як кейпи, будучи в душі щирими панамцями. А бункеру та інших запасів все ж мали замало, щоб стати на кейпівські лінії. Нам залишалося лише трампове судноплавство, яке я перекладу як вештання світом. Ох і почухав потилицю той данець у Копенгагені, який керував нашим вештанням. До Лімерику ми привезли боксити з котроїсь із Гвіней, не було часу розібратися, з якої саме. А в гамерику ми вирушали під зерно порожніми, тобто в баласті.

В такому стані борт нашого панамаксенка здіймався над водою як дев’ятиповерхова будівля, ірландському лоцману довелося добряче поподряпатися штормтрапом. Та лоцман – мавп’яча професія, що не кажи. Хто на що вчився, баді, хто на що учився, без образ.

Альт-саксофоном та кларнетом дуділи ми одне одному, прощаючись з помаранчевим лоц-ботом в гирлі ріки Шеннон, поблизу маяка Скаттері.

І було нас на борту щось чоловік із 15, дюжина з яких - чорняві вічно ввічливі філіпки з незворушними посмішками на вустах, пятнадцятеро - на великий ящик з кришкою для зберігання одягу, коштовних предметів тощо, а про пляшку рому я вже писав.

Але чи в тому річ, бейбо? Річ була в тому, що через 12 діб виповнялося десять років звідтоді, як ми здибались, бейбо. І я те пам’ятав. І я вже був не той, це підтвердив би кожен філіпок на борту.

Я лагодив радара ген на щоглі, й чхати мені було на цю панамаксову псевдохитавицю. Я курочив “рулетку” й сміявся над станом душі, коли можна поставити склянку на стіл, і вона навіть не стрибне під стелю, чхав я на такий стан речей після років акробатичних етюдів на чорноморських суднах, де склянок нема взагалі, самі емальовані кружки. Я дивував філіпінців своєю вірою в непохитність панамакса й своєю звичкою не наливати кави більш, ніж на чверть філіжанки й не ставити склянки з ромом на береги столу. І тим, що на щоглі я працював без запобіжного поясу. Вони ніколи не були на вітрильнику, ці діти 199-го десятиліття з католицької острівної країни з вісімдесятимільйонним населенням. Зі щогли усі філіпінці здавалися дисциплінованими непитущими мурахами без пласкої манірки з ромом в кишені синього комбінезону.


Найближчим моїм земляком був чілієць з пустелі Наска. Якщо не рахувати капітана – грека з Халкіди. Та греки з Халкіди – то люди такого гатунку, їм не личить задурно дудлити ром у підлеглих, а пригощати своїм – душить жаба. Ось і креслять кросворди вони, самотні в своїй капітанській каюті увесь шлях від Шеннону до Куби.

Капітан мабуть знав, що попередні п’ять років я працював на злих турків на їхніх сандалах. Капітан мабуть читав мій експірієнс перед рейсом. Ні та й ні, а потім згадає про турків, яке вони стерво, і подивиться, що я казатиму далі.

- Вони навіть Гомера вважають своїм! І пишуть – Омер із Ізміру!

Що не кажи, а греки все ж відрязняються від усіх людей в цьому світі. Бо, читаючи Гомерів “Список кораблів”, кожен з них знаходить в нім своє місто. Це недосяжне жодному Мандельштаму.

- Отож бо, - тільки й казав я у відповідь, бо не личить за очі лаяти своїх аркадашів, навіть якщо вони – турки.
- То вас – п’ятдесят міліонів? Може ти переплутав, може – п’ять? – перепитує грек, маючи наувазі вже не турків, а нас, українців. Грек не вірить, бо вся Елада – лише дев’ять, і чотири із них – у Афінах. Всього лише 9 мільйонів – зате галасу! По всьому світу та по всіх тисячоліттях.
- 50 міліонів – гм, гарний ринок! – повірив нарешті у нашу мовчазну багаточисельність капітан, і вже щось метикує. Бо Греція – то демократІя та економІя.

Грек є грек.Чілієць – то інша справа. Чілієць – то вже майже земляк. Хоч ми всі земляки – по планеті Земля, та чілійці – то майже ми. Тільки й справи, що в них Піночет, а в нас Кучма. Нікому невідомі, жодний судновий агент в портах світу не впізна наших прапорів без підказки, жоден гамериканець не закиває головою зраділо, пригадуючи курс початкової школи, й нема щодо нас жодного стереотипу. Ні ведмедів на вулицях, ні гармоні, ні горілки з кав’яром. Про Чілі ж усі перепитують, лише як там тепер Піночет.

Це не так вже й погано. Коли кожен зустрічний думатиме про твою країну саме те, що про тебе. Не будь падлюкою на своєму шляху чрез світи, і Україну любитимуть і поважатимуть скрізь. Навіть у Чілі.

Я ж вразив чілійця тим, що знав не лише Піночета, але й Хоакіна Мур’єту. Цілу вахту, чотири години, ходив він, мов лантухом вдарений, а тоді запитав:
- Але чому? Мур’єта? Адже він – всього лиш дрібний розбишака.

І як поясниш йому, бейбо, про глупу циганську ніч, поснулих піонерів у піонерському таборі, пляшку Габана Клуб на двох і ще й кіномеханіка, який крутить “Зірку та Смерть...” на приватне замовлення просто на хвилях та хмарах, в літньому піонерському кінотеатрі, хоча я й не “вожатий-вожатий” і не “подам піонера”? Просто так, заблукав. Як блукалець морів – маю право. На закуску в нас було тільки насіння, та потім ми купалися в морі. Це ж тоді я зустрів тебе, бейбо, і все моє життя, усе життя пішло псові під хвіст. Як таке пояснити?

Нас з дитинства в школі вчили
Що немає краще Чілі
Як казав поет
Як казав поет

Нарешті чілієць сам допетрав, звідкіля я знаю їх національних дрібних розбишак. Він щасливий, регоче:
- Тому що – ПАБЛО НЕРУДА!
- Отож бо.
Та чи в тому річ, бейбо, якщо одеський радіоцентр вже два місяці посила мене на хутір по метеликів, зважаючи на мій панамський прапор?

Мені ніхто не треба
Поплакатись кому б
Мені жодного стерва не треба
Побідкатись кому б
Бо звідтоді як ми здибались, бейбо
Ніхто, ніхто інший і це щира правда, мені не люб

Над нашим панамаксом, десь серед зірок та планід, нерухомо висіло аж п’ять супутників зв’язку: два Індійських, два Атлантичних і один Паціфійський. Кожного ранку данець з Копенгагену ганив мене за те, що ми поперлися під Азори, замість йти напрямки на Флориду. Та грек незворушно відповідав, що данці не мають права вчити навігації елінів. Може десь через тисячу років.

Я приймав попередження із російського Калінінграду, колишнього Кенігсбергу, вітчизни Канта, що під Азорами знов зафіксовано вулканічну діяльність й підводні вивердження, та грек був незворушним, мабуть німці, а тим більш – росіяни, не мали права научати греків мореплавству принаймні ще дві тисячі літ. Сателіти зв’язку чи були в розпачі, чи реготали від усього цього листування. Грек не вірив також англійському Адміралтійству. З тієї ж причини. Я переходив з супутника Схід на сателіт Вест, з берегової наземної станції під Гданьськом, під якою “Солідарність” перемогла комунізм, на станцію Фермопіли, під якою полягли цар Леонід та його триста спартанців, а листування тривало.

Та чи в цьому річ, бейбо, якщо всі ці рахунки сплачувала бельгійська радіокомпанія, яка не склала угоди з одеським радіоцентром та наземною станцією спостереження, і Одеса мене ігнорувала?

І тоді я вийшов на крило містка, бейбо. Ми вже повернули суворо на Захід, а сонце сідало. Я вийшов на крило капітанського містка покурити італійську цигарку. І побачив не хмари, не холодний дощовий фронт з Півдня, відлуння карибського шторму, а химерні дерева в саду, про який писав щось таке ритор Сковорода. Мабуть таким був Едем, звідки нас вигнали, бейбо, і чому я сюди повернувся один? Без тебе?

Наче наш чималий панамакс був човном на Дніпрі і плив собі повз якісь чудернацькі дерева вишневого саду. Під Черкасами чи під Трехтемировим. Сонце вже сіло в ці хмари і стікало серпанками, “дерева” жовтіли, як восени, потім були помаранчеві, потім - червоні, а на споді – вже геть фіолетові, чи бузкові, фіалкові, пурпурові – не вистачить слів навіть української мови. Не вистачить пензлів, палітр, фотошопів і кодаків, щоб те змалювати. Я “курив”, позабувши підпалити цигарку. А потім, коли сонце зненацька вискочило нижче хмар, – все враз стало зеленим. Таке випадає не кожному мореплавцеві. Можна проплавати в морі три життя, та не бачити зелений промінь, і не взнати, що Бог таки є.
- Дивися, - необачно сказав я грекові, ще подума, що я романтик.
- Та які там ще промені? – грек навіть не відірвався від звіту. Він був справжній моряк.
- Судновласник призначив провести три навчальних тривоги за один лиш цей рейс. А коли працювати?

Ось так, без тебе, бейбо, ми дістались Флориди та Куби і пройшли поміж ними.

Я не писатиму про музику революції, що забарилась на середніх хвилях ще з п’ятдесятих років, про цукрову тростину, яку рубають мачете кубинські в’язні замість лісозаготівлі, про кубинців, що пливуть до Флориди навіть у ваганах та ночвах впоперек нашому курсу. Не писатиму навіть про Хемінгуея. Я напишу лиш про те, що згадував той геть не кепський ром, чи рум, чи рон Габана Клуб, який не смердить ацетоном, і б’є не в ноги, а в серце. Назавжди. А моя пляшечка з ацетоном вже доходила краю. Будьмо, Фіделе, хоч я завжди більше любив Че Гевару.

Новий Орлеан зустрічав нас пеліканами серед очеретів, дамбами, жовтими водами Міссіссіпі, караванами барж із зерном під причалами і схожими на валізи тупомордими буксирами-штовхачами, що штовхали інші, вже порожні, ліхтери поперед себе. Ми припхались до житниці світу. Лоцман-гамериканець навіть зовні нагадував Марка Твена. І все, навіть буксири і пелікани, були схожі на наш Дунай аж до щему.

Пам’ятаєш, бейбо, як ти припхалася зустрічати мене до Ізмаїлу? А нас все не заводили в порт, і ти ночувала в диспечерів, і тебе пригощали дунайськими оселедцями, які саме йшли на нерест чи то пак терло через Прорву та Сулину, і всі липовани із Вилкова, Ізмаїлу та Рені кидали роботу, навчання, відпочинок, любощі, хворощі, заводи, колгоспи, пошту, телефон, телеграф, службу в армії та на флоті, сідали у свої чорні човни, закидали сітки, і мережі, і неводи, і кімлю, і хватки, і путанки, і волоки, й ловили того оселедця, щоб тебе пригостити. І саме через це нас не заводили в порт і ти мусила на мене чекати у диспечерів на канапці? Та марно, бейбо.

Марно я порівнюю цю річку лоцмана Марка Твена з Дунаєм. Таких оседедців на Міссіссіпі нема. І ти, бейбо, не прилетиш мене зустічати у цьому порту, як зустрічала будь-де в Чорнім морі. О, бейбо,бейбо, бейбо... Чом це не Дунай, не Дністер, не Дніпро і не Дон? І де лише ми не були за ці 10 років, щоб нарешті зустрітися? Взимку і влітку, з дітьми чи без, потягами та пароплавами, автобусами та мотоциклами з коляскою, куркурузниками навіть, ти летіла саме в те місце, де мій пароплав мав подати кінці на швартовні тумби, і я ніскільки не здивувався, коли одного разу по приході в Одесу побачив тобі пам’ятника. Ти стояла просто на причалі, бронзова й як завжди чарівна, обабіч Морвокзалу й каплички Миколи Чудотворця, і тримала на руках нашу дитину. Та нас зараз ставили під зерно, бейбо, під елеватор в Луїзіані, а не під Морвокзал. Що поробиш.

Ледь ми подали мотузки на причал, до нас припхалися суднові-агенти (греки, звісно), стівідори (теж греки), супервайзери, суперкарго, продавці скоропорту (овочів-фруктів), проповіднки, які проповідують гарне ставлення до моряків, хай навіть і філіпінців, і про них я вже не писатиму в дужках, що всі вони були греки. Навіть таксист, що підігнав авто під наш борт теж виявився греком. Елінів мабуть дійсно не треба повчати щодо навігації та оборудок на морі. І пшениця найкращих техаських сортів вже сипалась в нашу комору десятьма струменями, просто з барж, які одну за одною ставили нам під борт гамериканці. Так ще й не встигнеш на берег сходити.

А справді не встигнеш. Уночі якийсь гамериканець, любитель їздити швидко навіть буксиром, навалився на лівий борт панамакса під вилицею, і добряче пошкрябав фарбу. Що іще міг зробити нашому балкеру той буксирчик, на який навіть вахта не звернула б уваги, а звернула б, то мала б гукати: “Агов, унизу”?. Та знов почалось листування з Піреєм, із Лондоном, із ...., знов запищали сателіти зв’язку, і я мусив їх пасти, і сидіть на борту, слухаючи проповідника у антрактах. Грек-стівідор встановив назву того необачного гамериканця, грек-агент.... Врешті, ця пригода коштувала нерозважливим гамериканцям сто тисяч грошей на докування і огляд підводного борту панамакса після рейсу. Гамериканці так ніколи й не довідалися, що ми і так мали б ставати в той док через місяць: виходили документи.

Ні, панове-сторонні, суходольні, піші та конні. Ніхто і ніколи, жоден гамериканець, ліберієць чи швед, не зіштовхне греків з їх родинного бізнесу – судноплавства. Це – їх місце під сонцем і судноплавних магнатів завжди зватимуть Аристотелями чи Демосфенами. Змінютиватимуться лише прізвища з Онасиса на Філіпакіса тощо. Море-таласса – то їх батьківщина і їх місце у світі. Знати б іще, де наше місце. Воно ж таки є, бо ми теж в чомусь - кращі.

Та я був незворушним. Не взнали гамериканці секрету полішенеля і від мене. Лише дідько мене смикнув, сказати капітанові, що якби на його місці був капітан-українець, все закінчилося б тим, що гамериканець власноруч фарбував би борта українського судна, а потім вони удвох висмоктали б пляшку віскі, й розсталися б кращими друзями. Грек не сперечався, але сказав фразу, яку варто було б поставити в кінці цього оповідання.
- Знаєш, Спарку, - сказав грек, і кому мені вірити, як не йому. – Судноплавство – то брудна справа.
-
Так сказав мені старий сивий капітан, схожий на поголеного Посейдона. Та оповідання – триває, як стоянка в Новому Орлеані. Де той проповідник і той таксист? Я поясню тобі, бейбо, навіщо мені проповідник.

От у того проповідника гарного ставлення до моряків, хай і українців, я придбав телефонну картку зі знижкою: розрахунок був на те, що я однак її видзвоню всю до останнього юніта, перш ніж вийду у море. Бо, о бейбо, у ті стародавні часи, про які я пишу, ще не було мобіл, уявляєш? Навіть в гамериканців – самі пейджери. І коли якісь патлаті ай-ті менеджери з Сан-Дієго клеїли якихось дамочок з Род-Айленду за шинквасом в барі “Шалене перехрестя”, дамочка раптом здриглася від пищання пейджера, вибачалася: “Перепрошую, маю зателефонувати додому”, - і йшла, уяви собі, до телефону на розі вулиці, який я вже давно для себе пригледів, і чекав лише на слушну годину, справжню “хеппі ауер” цього порожнього рейсу з Лімерику. Та то вже пізніше, вже на березі, в самому Новому Орлеані.

Новий Орлеан заснували французи, як і всю Луїзіану. Вулиці в ньому названо і на честь Бурбонів, і на честь Наполеонів: тут революцію примирили з монархією, тут це несуттєво. Суттєво – старі двоповерхові будинки якогось там рококо чи барокко. І ставні на вікнах, і сієста в полудень, і протимоскітний полог над ліжками у готелях, і все те, що гамериканці звуть старовиною, маючи все, крім історії. Не вивчати ж весь час все одну Громадянську війну?

І гамериканці бережуть цю “французьку чверть”, і пишаються, і приїздять з Міннесоти, штату ховрахів, до французьких кварталів Орлеану фоткатись, витрачати свої талляри, дивитись стриптиз чи слухати блюз, чи дивитись блюз і слухати стриптиз, чи співати блюз і показувати стриптиз, бо на Бурбон-стріт кожен генделик пропонує стриптиз, або блюз, в шахматному порядку, і приправляє все це задорогим та забридким пивом. Ще на тій вулиці є міми з побіленими обличчами, є художники, але значно менше, ніж на Узвозі, є....але про нього пізніше. Є ще... Нашим філіпінцям, наприклад, сподобався пірсінг та татуаж, і вони геть всі прокололи собі по вуху й накололи по дракону на передплеччі. І залишились однаковими і одностайними.

Пересуватися Бурбон-стріт можна лише пішки, або фаетоном. Навіть поліціянти – на конях. І пішки, й четвериком коней – екзотика для гамериканців. Якщо втрапив в “щасливу годину”, так називається час, коли мало людей, і лакузи вибігають просто на вулицю й хапають перехожих під руки, волаючи “хеппі ауер”, тоді пиво – дві скляночки за ціною одної. Ні, що за жарти, де кухлі? Де пиво? І оце задля цих мензурок по чотири талляри ми відкривали Америку?

Зайшовши до ресторану в “щасливу годину” можна дудлити пиво весь вечір по дві мензурки замість однієї. І слухати блюз весь вечір. Це удавано недбале бігання чорних пальців по чорних та білих клавішах фортепіано, насичений, до мурашок попід шкірою, бас, гітарні рифи й акорди, заколисуючий ритм барабанів й хрипкий баритон піаніста, що виспівує

Звідтоді як ми здибались, бейбо,
Я щасливий доволі
Звідтоді як побрались ми, бейбо,
Я ласунчик долі
Я збираюсь віддячити тобі, бейбо,
Так, як гадка дозволить...

Ні, спочатку ми з друзякою-чилійцем завітали, звісно, до стриптизу.Мали виправдати реноме моряків – пройдисвітів, хуліганів та бабіїв. У стриптизі в гамериканців заведено стукати долонями по сцені, тупотіти ногами від захвату попід столами, свистіти, улюлюкати, навіть якщо чорняві цицькаті латинські дівчатка, що ритмічно звиваються навколо шесту, кидаючи лахи у зал, зовсім тобі не до вподоби. Хоча здавалося, чого ще бажати мореплавцеві, що роками голої цицьки не бачить? Але куди їм до тебе, бейбо? Хто у світі зрівняється з українськими дівчатами? Я всякого бачив, я знаю.
Хто зрівняється з українськими жіночками в очіпку і з макогоном, попри той макогон? Або зі старенькими бабцями на причілку, які, дочекавшись онуків, кажуть: “Це народився той, хто ще буде мене любити”. Віриш, бейбо, я не знаю жодного моряка, пройдисвіта, хулігана і бабія, хоч грека, хоч німця, хоч турка, який, побувавши в нас, не сумував би за Україною і якоюсь там українкою, яка йому здибалась на шляху із небуття в небуття. А я таки надивився на тих моряків. Значно більше, ніж на венесуельських та мексикансських дівчат.

Але в тих цицькатих латинських дівчат ще заведено після хореографії з роздяганням вештатись залом і підставляти під тялляри мережану підв’язку на лівому стегні, яку вони не знімають, навіть коли скинуто вже і фігове листя, бо підв’язка слугує їм за гаманця. І коли в нас закінчився дріб’язок, навіть ювілейні дводоларові купюри, де сфоткались усі їхні президенти гамузом, пустун-чілієць намагався розплатитися з якоюсь стриптизеркою, засунувши їй замість таллярів мою місіонерську телефонну картку, яку я все вертів у руках. І я закляк з переляку, і висмикнув свою картку, як з банкомату. З мене досить, і пішов слухати блюз поблизу того телефону на розі, пильнуючи годинника, який я зняв з руки та поклав перед собою на стіл, і чілієць мав йти за мною, полишивши напризволяще в стриптизі усю дюжину татуйованих філіпінців. Бо земляк.

І ось там вже, в тому “Крейзі корнері”, бейбо, чорний лабух співав про нас з тобою, і про нашу зустріч, і про все подальше, і про те що ще буде між нами, бо блюз це просто – сум гарної людини за жінкою. А хто, як не я, сумував за тобою, хоча я й не дуже пристойна людина, бо все ще збираюсь і збираюсь віддячувати тобі, бейбо, так і життя пройде в цьому бурлакуванні.

До ресторану нарешті почали сходитися відвідувачі усіх рас та кольорів шкіри, бо Америка – казан народів, понамішано тут усіх, і індусів, і японців, і італійців, і англосаксів, і... перепрошую, афроамериканців. Ці були товщі за всіх. Я ніде не бачив таких товстих людей, як чорношкірі гамериканці в Новому Орлеані, такими наші сатирики малювали колись тлустих буржуїнів. Ось публіка вже почала напуватись тим вже й не таким бридким після третього (в дужках – шостого, хеппі ауер) келиха пивом, веселішати, пританцьовувати, і лабух перейшов на особистості. Він вітав кожен столик акордом з під чорних пальців на білих клавішах ф-но, і кожному грав його пісню, і Кетукі, й Огайо, навіть Міннесоті – теж. Лише на нас із “земляком” він схопив шилом патоки. Чілійцеві він намагався заграти “Політ Кондора”.
- Це ж болівійська, - обурювався мій друзяка.
А що було діять мені? Україна? Ніхто навіть не знав, де це.

Та я знав. Там – де ти. За вісім годин звідціля. І цього було досить. Насправді, нульовий меридіан мав би проходити десь через Конотоп. Час спливав, вечоріло, а в тебе – світало. Уже можна дзвонити. Десять років - хвилина в хвилину. Я пригледів не лише таксофона, але й саксофона. На всій Бурбон-стріт був лише один вуличний музикант, і просто щастя, що він виявився саксофоністом і стояв попід “моїм” телефоном.

І я вийшов за двері, і прокрокував відсидженими за цілий рейс ногами через вулицю, ледь на втрапивши під поліційну коняку, і я кинув до футляру саксофоніста візитну картку президента Джексона й замовив йому нашу пісню, і я зтер захисну смугу на картці, увів код і набрав наш номер, і підставив саксофоніста під саму трубку, щоб тобі було краще чути, і...

- І яке це стерво дзвонить мені о п’ятій ранку, та ще й дудить в слухавку, як навіжене, - почулося з твоєї сторони дроту.

Мій земляк, мій друзяка й пустун із долини Наска, перевів стрілки мого годинника на годину вперед, поки я пояснював чорношкірому лабухові, як йому дістатися до України.

Since I met you baby
I'm a happy man
Since I met you baby
I'm a happy man
I'm gonna try to please you
In every way I can

Кода.
18.12.2011 15:22:46, Виктор Лукинов.]]> http://hmu.ru/forum/messages/forum1/topic333/message1646/ http://hmu.ru/forum/messages/forum1/topic333/message1646/ Sun, 18 Dec 2011 15:22:46 +0400 Наша литература Антон Санченко "Встретимся у фонтана" в форуме Наша литература.
Зустрінемось біля фонтана
© Антон Санченко
А потім заспівали муедзини з мінаретів і з’явилося над морем сонце. Ніхто не виконає наказу так ретельно, як сонце, якщо наказати йому вранці зійти на Сході.

Ми зі старпомом вже звикли до цих релігійних співів щоранку: наш пароплав заходив у це турецьке містечко кожного тижня. Співи неслися з усіх мечетей, над древніми мурами фортеці, над вузенькими вуличками, в яких важко було розійтися двом віслюкам, над базарами, над чайними, духм’яними кав’ярнями, готелями на набережній, над столиками ресторанів, що однією ніжкою звисали на теплою та паруючою, як пунш, водою, над строкатими яликами, що пахли рибою. Містечко було маленьке і компактне. І набережну й ресторани для туристів суміщало з рибною гаванню.

Як тільки доспівали муедзини, на набережну вискочив місцевий дивак – юний барабанщик п’ятидесяти літ віком. Барабанщик зимою та літом був в самих шортах, весь день бігав вуличками міста і невтомно стукав в свій величезний турецький барабан, щось виспівуючи.

- Добрії люди, прокидайтесь! Злії люди, спать лягайте! – переклав старпом. Він знав декілька тюркських слів, але зазвичай цього не афішував, особливо на базарі.
- А про дурних людей він нічого не співа? – поцікавився я.
- Два ідіоти. Ми могли зібратися на цю риболовлю ще влітку, але ми героїчно дочекалися грудня. Бр-р, - мене пересмикувало від одного вигляду засмаглого тулуба юного барабанщика. Погода була цілком зимова, волога й холодна, над морем лежала мряка.
- Влітку нас щось не дуже-то запрошували, - заперечував старпом, піднімаючи капур своєї теплої аляски. Щасливчик. Я міг лиш натягнути на вуха в’язану шапочку.

Цілодобова чайна для злих людей була на все містечко лише одна – біля фонтана на набережній. Фонтан мав неєвропейську функціональність – в ньому мили ноги. Фонтан був мармуровим, з написом. З напису випливало, що побудовано його на кишенькові гроші загиблих в битві моряків. Дикуни-с. Я намагався спроектувати подібну ситуацію на свою цивілізовану державу, і не міг. В кращому випадкові в мене будувався скромний будиночок начальника похоронної команди. В гіршому – усе в той же день пропивалося.

Біля побудованого загиблими моряками фонтана ми й чекали на нашого місцевого друга, попиваючи міцний турецький чай зі скляночок, схожих за формою на українські глечики, але малесенькі-малесенькі. Ми випили по три скляночки, коли з’явився Ніко.

- Привіт. Давно чекаєте? – Ніко пристойно говорив англійською. Власне, тому ми і здибались.
- Дружина прокинулась, коли виходив, - пояснив він причину затримки.
Мабуть, турецькі жінки теж не схвалювали риболовлі.

***
Звали нашого поводиря по місцевих нетрях якось більш вишукано, але він називався Ніко, навчений спілкуванням з іншими іноземцями, яких влітку в цьому курортному містечку навіть з надлишком. Влітку йому було кого покатати на риболовлю, навіть за гроші. Нас же він запросив безкоштовно, але взимку. Навіть пообіцяв, що гроші за рибу ми розділимо порівну.

- І проп’ємо, - доповнив пропозицію старпом.

Ми досьорбали чай і пішли вздовж води, спотикаючись об швартови. Сонце вже відірвалось від видноколу і снідало клубами туману над хвилями. Великі та маленькі сейнери з помаранчевими, червоними та синіми корпусами один за одним йшли на вихід з гавані. На самому кінці молу ще одна місцева знаменитість – капітан порту Хабеш - махав кожному рукою і запам’ятовував, хто сьогодні вийшов в море. Записувати Хабеш не любив чи не вмів. Посада «лиман башкана» належала старійшому рибалці міста. Хабешові було вже років сімдесят, і він пам’ятав, як за часів війни в містечку виходжували наших поранених. До Криму звідси було 160 морських миль, і вивезти сюди поранених з Севастополя було безпечніше, ніж на Кавказ. Хабеш навіть фото нам показував. Ось так. Виявляється, в тій війні нейтралітет Туреччини був дружнім до нас, але хто ж з істориків нам тепер зізнається.

- З нами буде мій напарник, - повідомив Ніко.
- Човен – мій, сітка – його.

Напарник – неголений черевань в рибальській штормовці – був не в захваті. Але помовкував. Човен все ж таки був не його. Він мовчки кивнув нам, пропускаючи до білого вилизаного до блиску човна і відв’язав мотузку. Ніко запустив двигун і ялик моторно побіг вздовж волнолому. Напарник правив навісним стерном, стоячи на кормі. Він правив ногою, сховавши руки до кишень штормовки. Був у цьому якийсь шик і зверхність чи то до нас, чи то до дрібної, але каверзної хвилі в гавані.

Хабеш порахував і нас.

- Бережи вас Аллах! – гукнув він нам турецькою, коли ми виходили з порту в затоку.
- Аякже, - українською відповів старпом.

Місцеві звичаї мені подобалися. Рибалкою тут міг стати кожен власник човника та мережі. Те, що в нас називають браконьєрством, в Туреччині вважають риболовлею. Улов можна тут таки здати до рибної крамниці, які є в кожному кварталі, і заробити на цьому чесні пахучі рибою ліри. Турецькі рибалки виходили в море засвітло зовсім не тому, що були злими людьми: їм потрібно було здати улов до крамниці раніше, ніж прокинуться домогосподарки.

Шлюпка в Ніко була доглянута. Борти блищали свіжою білою та синьою фарбою. Намальовані на бортах очі. Напис «Машаллах». Такі очі та напис-оберіг турки малюють навіть на бамперах вантажівок. І попервах вони з недовір’ям ставилися до нашого «сліпого» пароплава кримської лінії, аж поки наш капітан на махнув на все рукою, і не наказав вивести оте «З нами Аллах» на нашій білій рубці. Ось тут турки й стали нашими постійними пасажирами, а ми стали поважними людьми у містечку. Нам навіть відкрили кредит в барах та ресторанчиках поблизу порту. І тепер ми чесно могли відповідати на дивакувате турецьке запитання при знайомстві:

- В якому ресторані у тебе стілець? – перш за все питав будь-якийсь турок.
- У Марата, - чесно відповідав старпом.

В турецькому ресторані, чайній чи більярдному клубі зазвичай не побачиш жінки. Зате кожен чоловік кожного вечора ходить грати в нарди, карти, кості чи дивитися футбол в якесь суворо визначене місце. Такі звичаї. У Марата ми з Ніко і познайомилися свого часу. В нього збиралися рибалки й інша портова босота. Тоді в Ніко ще була робота механіка і відкритий у Марата кредит. Зараз в нього просили спершу показати гроші.

За молом шлюпку стало хитати не по-дитячому, однак наш незворушний керманич навіть не витягнув рук з кишень, лише ширше розставив ноги. Щоб не відчувати себе зовсім вже пасажирами, ми заходились допомагати Ніко перекладати з місця на місце ящики, буйки, барильце з водою, каністру з пальним, пластмасове відро, щітку на довгому черенку та інше спорядження.

Взагалі-то, в кредит жила більша частина містечка, в якому усі всіх знали, не замикали на ключ крамниць, йдучи обідати, ювелірні магазини були без сигналізації, і було навіть незрозуміло, навіщо в містечку існує в’язниця, поліціянти, і яких саме злих людей відправляв вранці спати згаданий юний барабанщик. Це призводило до непорозумінь.

Один наш метикований матрос першого ж дня нашого перебування в містечку дуже вдало знайшов «нічийного» годинника на підлозі в шкіряній крамничці, геть порожній. Ну так, покинута напризволяще шкіряна крамниця без продавця і годинник валяється. Який наш матрос розгубиться? Поліція чекала його прямо біля нашого трапу. Ні, ви пройміться теж. В цьому п’ятидесятитисячному містечку вкрасти, крім зальотного матроса, було нікому.

Досі пам’ятаю нашого першого пасажира на Ялту. Охайно одягнутий коротун в темному плащі (він збирався на Північ) боровся з втричі більшою за нього валізою, перетягуючи її набережною до нашого борту, а потім втомився, покинув її метрах в тридцяти від трапу й поцікавився в мене:

- Скільки часу до відходу? Дві години? – і пасажир тут же розвернувся і пішов до бару Марата пити пиво, забувши про валізу.

На набережній було людно, вештались не тількі молоді мамаші з дітьми, але й підозріла портова босота.

- Пильнуй валізу на всяк випадок, - сказав я матросові. Саме тому, який в подальшому виявився єдиним годинниковим злодієм цього містечка. Знав кому поручити. Ледь ми тоді це прикре непорозуміння з годинником владнали в поліції. І знайомство з англомовним Ніко дуже нам в тому допомогло.

Отож, в цьому місті таки можна було залишати валізу на вулиці. Дикуни.

Я подивися на пасажирський причал і наш білий пароплавчик під ним. Вахтовий матрос, той самий, позіхаючи, стояв біля трапу й теревенив про щось з нашим кухарем, що вже прокинувся на спів муедзинів. Зручно, будильник не потрібен.

- А у в’язниці зараз макарони, - мрійливо сказав я старпомові. Ми не встигли поснідати, збираючись на риболовлю.

А потім ми майже відразу влетіли в смугу туману, що звивався над самою водою, і зникли з виду навколишнього світу. Тільки голова нашого небалакучого стернового продовжувала стирчати над цим молочним киселем.

Так, наш пароплав, нудьгуючий матрос біля трапу, якось непомітно стали для мешканців містечка такою ж невід’ємною частиною місцевого краєвиду і звичаїв, як велетенський білий паром зі Стамбула, який прикрашав собою містечко по п’ятницях. До його приходу на набережній та пасажирському причалі збирався натовп аборигенів під руку з дружинами у хустинках та дітлахами на триколісних велосипедах. Набігали на причал звідкілясь продавці кукурудзи, фундуку, морозива і навіщось – чистильники чобіт. А і справді, а що як якась столична штучка забажає проїздом почистити черевики в містечку, а чистильника й нема під рукою. Зважаючи на те, що стамбульський паром стояв в містечку хвилин двадцять, саме цього на причалі і не вистачало.

- Який сьогодні день? – спитав я у старпома.
- П’ятниця, - підтвердив старпом.

***
Рівномірно стукав дизельок. Сонце доїдало туман. Але подекуди він ще клубився між хвилями. Вітер задував з моря. Ми вже звикли до хитавиці невеличкої шлюпки у великій морській затоці і грілися розмовами.

- Гарна в вас набережна, - сказав я Ніко. Вона рясніла готельчиками та ресторанчиками, що виходили просто до води.
- Не шкода було стіни фортеці руйнувати, щоб місце під готелі розчистити? – спитав старпом.
- А це не ми. Це під час того морського бою. Адмірал, як його, забув прізвище, - розповідав Ніко. – Він блокував нашу ескадру в затоці, став на якорі саме отут де ми зараз, і нікого не випускав з порту, хоча війни не було. Ну раз війни нема, наші моряки на нього теж не нападали цілий тиждень. А потім до нього підійшла підмога, і він спалив і нашу ескадру, і місто, і стіну фортечну розвалив. Він тоді вперше використав новий винахід - артилерійські бомби, і стіни не встояли. Їх ще Мітрідат будував...
- Який Мітрідат? – не повірив я.
- Євпатор, - сказав Ніко. В нашому місті знаходиться усипальниця його роду, і він сам похований.
- Стоп. Євпатора поховано в Керчі на горі Мітрідат, - заперечив старпом.
- Сам бачив? – спитав Ніко.
- Ну-у...
- Повернемось на берег, покажу тобі його могилу, - впевнено пообіцяв Ніко.
- Щоб ти знав, Мітрідат, отруївся в Керчі цикутою, щоб не потрапити в полон до римлян, - заперечив старпом.
Вони заходилися сперечатися так заповзято, наче знайшли спільного родича, але тепер не могли поділити його спадщину.

Береги вже зникли з виду, тільки в далечині, наче вже на видноколі, а на небі, виднілися гори в снігових шапках.

- І як ми знайдемо ту чортову сітку, - вирішив я повернути спорщиків з сивої давнини.
- Цей хлопець знайде, - заспокоював Ніко, маючи наувазі неголеного напарника.
- Це його сітка, і він знайде її вночі, вдень, в сутінках і в тумані.

На підтвердження його слів «цей хлопець» навіщось втягнув повітря носом і поклав стерно на борт. Двигун фиркнув і замовк. Ми прибули на місце.

- Розбирай весла, - весело скомандував старпом. Йому не терпілося зігрітися.

Через п’ять хвилин зігрівальної греблі неголений керманич виловив з-поза борту невеличкий пластиковий буйок, і вони з Ніко заходилися вибирати спочатку тонкий капроновий шнурок, а потім і мережу, старанно, як парашутні стропи, вкладаючи її на дно човна. Мереживо складалося з двох частин з різними комірками: великими камбальними та маленькими – на дрібну рибку.

- Щось давно не їв я камбали, - розмріявся старпом. Він був оптимістом.
- А султанки не хо-хо? Або пікші, - я був, як мені ще тоді здавалося, реалістом.

Перші метри путанки принесли всього пару чахлих рибок невідомої породи. Потім пішла червона шипаста барабуля, вона ж султанка. Ніко оптимістично приготував великий ящик. Він був з партії старпома.
- Скільки метрів сітки? – спитав я.
- 700 – відповів Ніко.
- Нормально, - оцінив старпом, наче був старим бердянським браконьєром, а не штурманом пасажирського пароплава. Схоже було, що він просто перемножував кількість барабульок з перших метрів мережі на 700. Виходило 2100 султанок.

Але, «цей хлопець», несподівано вилаявся в самий розпал старпомових підрахунків. І перекладач нам був не потрібен. Виходить, не тільки Мітрідатова спадщина була в нас спільною.
- Путана, - повторив він і вказав рукою вперед, де кричала, метушилася й носилась в небі ціла зграя бакланів та чайок. Баклани камнем падали в воду, склавши крила, як надзвукові винищувачі, ракетами вилітали з-під води, билися один з одним і з чайками, захищаючи впольовану рибу. Це було навіть приколько, нам все ще не було зрозуміло, чому лаявся напарник.
- Баклани їдять рибу з нашої мережі, - пояснив Ніко.
- Ось я вас! – закричав старпом. Але що він їх? Відповіддю йому служив єхидний регіт чайок.

Майже вся барабуля, яку тепер приносила мережа, була виклювана по самі гланди, чи то пак – зябра. Обидва напарники лаялись, вже одне з одним. Це ми вже лише здогадувались за їхніми інтонаціями. На нас якраз наповзла чергова смуга туману, така щільна, що ми корму нашої шлюпки майже не бачили.

- Чорта з два таку рибу приймуть до крамниці, - сказав я старповомові похмуро. Вже з півгодини я мріяв лише про той момент, коли ми нарешті закотимося до Марата й зігріємося, в нього в барі пічка є і щось поміцніше за чай. Які там вже заробітки?
- Наша справа – гребти, - не вгавав старпом. Він ще вірив, що зловить камбалу, яка перекриє усі наші збитки від бакланів.

Але краще б він промовчав. Тому що в ту ж мить ми почули пароплавний гудок просто над головами. І то не якийсь писклявий гудочок сейнера, а низький, проймаючий до сечового міхура, бас морського гіганта. Здавалося, навіть весла завібрували в кочетах від цього утробного звуку. Так могла гудіти лише Єрихонська труба або паром на Стамбул.

Ніко кинувся до дизелька, його напарник горлав щось відчайдушне, ми навалились на весла. Я ще ніколи так не гріб, навіть на Кубок Чорного Моря. Я вчепився в весло, як графоман в олівця, і не міг зупинитися, ні тоді, коли старпом на черговому гребкові піймав лопатю ляща на хвилі від парома і покотився на пайоли, ні тоді, коли Ніко нарешті запустив дизелька, бо я бачив, як в п’яти метрах за нашою кормою вигулькнула з туману Китайська стіна. Підсупна стіна, верхівка якої губилась у хмарах, мандрувала морем і чатувала на нещасних рибалок, яких не вберіг Аллах. Високий білий борт парома був так близько, що було видно патьоки іржі під заклепками, і те, що здивований стюард у дверях над трапом, поголений не краще за нашого керманича.

- Вони що, усі по п’ятницях не голяться? А якби дизельок не запустився? – спитав я в старпома, кидаючи нарешті весло. На кормі парома хтось годував хлібом чайок і накидав нам повний ялик хлібних крихт.
- Чайки вже нагодовані, - відмахнувся від чергової порції хліба старпом.
- Чого б це дизельок мав не запуститися? Надійна немецька машина. Зульцер-Манн, - прочитав старпом тавро виробника.
- А Ніко - все ж механік.

І тут дизельок справді заглох.
- Путана, - вилаявся неголений напарник, а Ніко зазаирнув до баку для пального. Порожньо. Старпом передав йому каністру.
- Просто пального забули долити, - втішав він чи-то мене, чи то вже себе.
Каверзний Зульцер-Манн на новій порції пального працювати відмовлявся. Ніко пробував і так і сяк, посадив акумулятора, крутив ручку, але дизельок фиркав, і... і все.

- Воядниста якась солярка, - з сумнівом сказав я старпомові, спробувавши паливо на смак.
- Де пальне брали? – спитав старпом у Ніко.
- На вашому пароплаві, в механіків, - відповідав наш товариш. Справді, ну де ж іще.
- Все ясно, - пошепки сказав я старпомові. – Набодяжили.

Справді, хто ж іще, крім наших співвітчизників, здогадається набодяжити пальне рибалці, що йде у море.
- Повернемося – яйця повідкручую обценьками, - пообіцяв старпом.
- Ну, наша справа – гребти, - засміявся я. Несподівано до мене повернувся добрий гумор. Я згадав фразу старпома, сказану з іншого приводу:
- Серього, повір мені як спеціалісту, гірше – не буде.

***
Сонце сідало у хвилі. Містечко було на півострові і море оточувало його з трьох сторін. Знову співали муедзини з мінаретів.

- Добрі люди, спать лягайте! Зілії люди, прокидайтесь! – вистукував невтомний барабанщик.

Більш злої людини, ніж наш старпом, коли ми нарешті ввалилися в бар до Марата, в усьому містечку точно було не знайти.
Догребли. Аякже. Якби не пильний Хабеш, ми б ще й досі греблися в холодній моторошній затоці, підміняючи одне одного на веслах.

- Марат, ти завжди поїш нас поганим дешевим віскі, - просто з дверей заявив старпом барменові.
- Не переймайся, Ніко, ми пригощаємо, - сказав я.
- Подати мені найдорожчого віскі, без содової і без льоду! – замовив старпом.
Марат почухапв потилицю, зателефонував власникові бару, і дістав з самої вітрини запилену пляшку віскі з чорною етикеткою. Склянка старпома теж не влаштувала, і Марат замінив її на пивний фужер.
- До країв, - командував старпом.
Усі, хто був в генделику, вже замовкли і мовчки спостерігали, як він схопився за фужер віскі і одним помахом перекинув його у себе. Видудливши усе віскі, він заклацав пальцями, шукаючи закуски, і, так і не знайшовши нічого підходящого, зірвав папаху з якогось турка біля шинквасу, занюхав мерлушкою і виписав голомозому власникові шапки смачного щигля.

- Тихо, тихо, випивка за рахунок закладу, - кинувся заспокоювати жертву Марат.
- Спокійно, це вигідний клієнт.
- Віскі всім, - встиг замовити старпом, перш, ніж я відібрав в нього гроші.

Коли, так і не знайшовши ніякої закуски, крім горішків, старпом тихо заснув у кутку, ми з Ніко намостирилися нести його на пароплав. Але бармен і тут не дав нам попіклуватися про бойового товариша:

- Я сам, - сказав бармен Марат и закинув старпома на спину.
- У наступний ваш рейс запрошую на полюваняя, - сказав Ніко.
- Зустрінемося біля фонтана, - погодився я.
- А знаєш, я згадав ім’я того адмірала, - ні сіло, ні впало сказав Ніко.
- Ну того, що розваляв кріпосну стіну й спалив бомбами усе місто. Нахімофф. Був такий?
- Ну звісно, хто крім наших на таке здатен, - подумалось мені.
13.12.2011 23:21:43, Виктор Лукинов.]]> http://hmu.ru/forum/messages/forum1/topic330/message1638/ http://hmu.ru/forum/messages/forum1/topic330/message1638/ Tue, 13 Dec 2011 23:21:43 +0400 Наша литература Антон Санченко "Баркарола" в форуме Наша литература.
Баркарола (O sole mio)
© Антон Санченко
© перевод Виктора Лукинова
Американскому летуну нравилось то, что он олицетворяет Объединённые Нации. Он зависал над каким-нибудь очередным судном, подходившим к проливу Отранто, и, прежде всего, представлялся на вызывном канале:
- I am United Nations aircraft! Откуда-куда-зачем?
Произношение американца напоминало орфоэпические упражнения Демосфена. Примерно так этот уважаемый древнегреческий оратор говорил с полным ртом камешков.
- Теплоход «Сурож», флаг – Панама. Направляемся из Бургаса в Венецию. Груз – цинковые слитки, - докладывал наш капитан по-английски с кардашинским акцентом. При этом он умудрялся по старой привычке после каждого слова вставлять союз «бляха».
- Роджер. I am United Nations aircraft! «Суродж», следуйте своим курсом!
- Шо за Весёлый Роджер? – почесал в затылке наш капитан Непийпиво из Кардашинки.
- Пираты какие-то.
Пиратской внешностью отличался как раз сам Непийпиво. Красное, обветренное лицо, обрамлённое седой шотландской бородой. Деревянные кочегарские стукалки на ногах, в которых прекрасно чувствуешь себя в жару на раскалённой стальной палубе. Тропические шорты и неизменный кожаный жилет, в котором у пиратов заведено хранить запасные пистоли. На голой груди из-под жилета выглядывала непристойная татуировка – ошибка курсантской молодости Непийпива. Голос у старого пирата всегда был хриплый и скрипучий, как после недели выкриков «На абордаж!».
Непийпиво специально поставил меня на руль на своей вахте, чтобы я контролировал его английское произношение и напоминал не вставлять «бляха» и добавлять «сэр», когда он общается с иностранцами.
«Роджер» - это всего лишь «Вас понял» по международному сигнальному коду. Но возражать капитану относительно пиратов не хотелось. Вот уже три года ООН держала в блокаде несчастную Югославию, и выборочно досматривала суда, заходившие из Ионического моря в Адриатику, чтоб они не завезли своих судовых крыс в агонизирующую страну без их разрешения.
Итак, «Сурож» на старости корабельных лет ходил под панамским флагом, даже не сменив названия и капитана, которого команда за глаза дразнила «капудан-пашой». Так как флаг был панамский, а владелец судна – уже турецкий.
Судовладелец появлялся на борту каждый раз, когда «Сурож» проходил Босфор, и привозил с собой целый ящик сигарет в подарок команде, чтоб мы не сильно возмущались, почему уже третий месяц нам не выдают зарплату. Проблемы  какие-то были у нашего «мистера Рихи». Вот он и пытался задобрить нас дармовыми сигаретами.
Но щедрый турок даже не подозревал о такой страшной амфибии, как кардашинская жаба. Аксакалы Кардашинского лимана утверждали, что именно этих жаб при царе Горохе экспортировали во Францию, в рестораны Парижа и Марселя. А нашего капудан-пашу эта зелёная валютная жаба душила прямо насмерть, когда он видел полный картонный ящик сигарет «Лаки Страйк» по два доллара за пачку. И вот так взять и отдать это задаром матросам и мотористам? Э, нет! Капудан Непийпиво решил делать на хозяйских подарках гешефт: продавать сигареты команде за деньги. Однако это ещё не все жабы: цены он установил такие же самые, как на берегу в магазине. Денег ему хотелось приличных.
Но вредные матросы и мотористы, смекнув, что их надули, не торопились в судовую лавочку за сигаретами: покупали их на берегу в Болгарии. Линия была короткой, разрешенного таможней блока сигарет на один рейс полностью хватало. Хоть закашляйтесь своим «Лаки Страйком», уважаемый Владимир Петрович. Мы и «Родопы» покурим. Такую вот табачную забастовку объявили матросы.
На момент радиоконтакта с нами летуна из Объединенных наций в капитанской каюте уже набралось 8 ящиков «счастливых забастовщиков».
В проливе Отрано было людно.  То есть – пароходно.  Это место, где Аппенинский сапог ближе всего подходит с греческому острову Керкира, нам больше известному как Корфу, и потому тут всегда снуют поперёк курса ярко освещённые пассажирские паромы, везущие бездельников-туристов из итальянского Бриндизи в греческий Коринф, полно рыболовных сейнеров и грузовых судов, направляющихся в порты северной Италии со всех концов света.
Этих – больше всего. Когда идёшь в Венецию, Триест или Равенну, всегда имеешь столько попутчиков, что, кажется, будто следуешь в караване, а не в одиночном плавании. Точно так же плотно движутся тебе навстречу суда, которые уже загрузили свои трюмы в Италии, и развозят по всему свету  трубы, прокат, автомобили, футболистов, манекенщиц и прочий товар.
Вечерело. На встречных судах уже зажгли ходовые огни. Зелёный огонёк – с правого борта, красный – с левого, белые – над ними, на мачтах. В море суда обычно расходятся «рэд ту рэд» - левыми бортами. Поэтому капудан Непийпиво держался правого берега. Волна была попутной для нас, ленивая и неспешная. Даже барашки пены на ней ленились закручиваться. Ветра почти не было, над поверхностью моря потихоньку поднималась пелена, и скрывала нижние огни судов. Иногда навстречу нам двигались одни мачты, без бортовых огней, утонувших в молочном киселе. Это нервировало капитана Непийпива, и он не отходил от локатора, а меня выставил с биноклем на крыло мостика – наблюдать.
- Справа, тридцать, идёт на пересечку! – направлял он моё внимание, глядя на зелёные отметки цели на экране радара.
Через некоторое время я таки и вправду видел через бинокль огни встречного судна в разрывах пелены.
- Паром, - докладывал я капитану. С паромами лучше не задираться, а отвернуть немного. Паромы всегда спешат, и всегда считают, что проскочат под твоим носом, не меняя курса.
- Слева, десять! Что-то непонятное! – снова ставил мне задачу Непийпиво.
- Рыбак с тралом! – докладывал я, высмотрев три зелёных огня на мачте.
Этих тоже нужно обходить стороной. Не видят за своей рыбалкой напрочь ничего, ещё и сеть на твой винт намотать могут.
- Танкер! – докладывал я десять минут спустя, высмотрев красный танкерный круговой огонь.
У Непийпива зрение уже малость подсело, как и у всех старых моряков, проглядевших свои глаза на ночных вахтах за сорок лет на море. Поэтому он больше полагался на молодые глаза рулевого, то есть на мои.
Так, в восемь глаз, ведь Непийпиво был в очках, а я с биноклем подходили мы из Ионического моря к Отранто уже в сплошном тумане, когда Непийпиву это надоело, и он скомандовал.
- Снимай с авторулевого. Пойдём под самый берег, там ветерок должен быть.
По средиземноморским меркам «Сурож» не был гигантом. Две тысячи семьсот тонн груза и всего три метра осадки. Непийпиво даже без особой надобности любил ходить по таким щелям меж островками в Эгейском и Ионическом морях, которые океанские пароходы тщательно обходили стороной. Да, насмотрелись мы райских пейзажей в лучах заходящего солнца, пока Непийпиво управлял «Сурожем». В этот раз он решил идти через узкий пролив между Корфу и албанским берегом, посчитав, что ночной бриз там наверняка разогнал туман.
Корфу.  «Виват Ушаков! Жаль, что не был при этом хотя бы мичманом!» Именно так отреагировал когда-то граф Суворов-Рымницкий на известие о том, что Черноморский парусный флот с моря захватил неприступную крепость на этом острове. В крепости тогда сидели французы. Всех лягушатников сначала взяли в плен, а потом отпустили на родину под честное слово не воевать с Россией. Такие благородные времена ещё были.
Однако в этот вечер жители Корфу были настроены миролюбиво. Ни единого чугунного ядра не просвистело с берега в сторону «Сурожа», когда Непийпиво развернул его на самую середину узкого пролива. Вместо этого на ярко освещённой набережной, на которой и без бинокля уже можно было читать практически все неоновые вывески небольших гостиниц и ресторанчиков, стоило только срочно выучить греческий, прозвучали звуки салютов. Это не был салют наций из тридцати залпов, которым во времена Ушакова приветствовали иностранные военные фрегаты, потому как ржавый «Сурож» вряд ли можно было принять за военный корабль. Мы просто попали на какой-то островной праздник. Фейерверки и салюты всех цветов радуги вспыхивали  над морем, отражались в чернильной воде пролива и рассыпались в чёрном небе мириадами падающих звёзд.
Тем разительнее контраст являл собою правый, албанский берег пролива. Тёмная цыганская ночь без единого огонька, хоть глаз выколи, хоть бинокль за борт выкинь – всё одно ничего не увидишь. И лишь когда какая-нибудь осветительная ракета из греческого праздника подлетала ближе к Албании – в горах над побережьем можно было разглядеть бетонные доты. Узкий пролив между сияющим праздником и страною тёмных бетонных дотов охранял бдительный сторожевой катер албанцев.
Он выскочил из-за какого-то прибрежного камешка, тоже тёмный и хищный, и зачем-то кинулся вдогонку «Сурожу».
- Но-но, мы в греческих терводах! – громко сказал Непийпиво и приказал немного подвернуть ещё ближе к демократии и свету.
Катер таки догнал нас, пошел параллельным курсом, по самой границе, грудью, то бишь –  бортом, героически защищая от нашего вторжения драгоценные албанские воды. Чтобы у нас не сложилось мнение о несерьёзности их намерений, албанские вояки  навели на «Сурож» свои пукалки и начали слепить нас  прожектором, высвечивая название нашего судна на ходовой рубке.
Непийпиво спокойно, вразвалочку, вышел на правое крыло капитанского мостика и показал албанским милитаристам поднятый вверх средний палец. Знай панамцев, мы такие! И это почему-то подействовало. Албанцы сбавили ход, а потом вообще ушились в свою затемнённую страну. В такие решающие моменты я любил Непийпива, несмотря на его неудачную аферу с сигаретами, и думал что он один из лучших капитанов, с которыми довелось мне ходить морями.
- Суродж, Суродж! I am United Nations aircraft! Почему вы изменили свой курс? – проснулся снова наш заоблачный американский пастух.
- Бикоз, бляха, мы имеем СВОБОДНУЮ практику, бляха, - ответил в трубку Владимир Петрович Непийпиво, капитан теплохода «Сурож» Божьей милостью.

Продолжение следует.
03.12.2011 19:30:51, Виктор Лукинов.]]> http://hmu.ru/forum/messages/forum1/topic328/message1621/ http://hmu.ru/forum/messages/forum1/topic328/message1621/ Sat, 03 Dec 2011 19:30:51 +0400 Наша литература робинзонада на реке Пурш - Пурш в форуме Наша литература.
Всё время меня это преследует...Как то вспомнилось...... У нас было ведро. и на третий примерно день есть рыбу без соли стало невмоготу. И до сих пор меня мучает совесть что я проспал свою вахту выпаривания

соли. Боцман сказал что соль выпаривать надо два раза-. Действительно - даже после двух пропарок соль была горькая. ! Ятак хотел спать что у меня даже выгорел бок ватника.
и что печальнее всего прогорело дно ведра.....
09.09.2011 22:55:06, Александр Мазуров.]]> http://hmu.ru/forum/messages/forum1/topic317/message1500/ http://hmu.ru/forum/messages/forum1/topic317/message1500/ Fri, 09 Sep 2011 22:55:06 +0400 Наша литература Встреча 3 роты СВС 1982 в форуме ВСТРЕЧИ ВЫПУСКНИКОВ.
Предлагаю встретиться в Херсоне по случаю 30-летия выпуска.
Мои предложения:
- дата встречи 02 июня 2012 года, суббота;
- время встречи 10 часов;
- место встречи у «Тавричанки» (для тех, кто забыл это на Ушакова возле входа в парк Ленина).
Прошу подтвердить всех кто сможет прибыть на встречу, а также принять участие в обсуждении плана мероприятий, бюджета и размещения, приехавших на встречу.
30.11.2011 11:16:05, Валерий Столяров.]]> http://hmu.ru/forum/messages/forum17/topic327/message1613/ http://hmu.ru/forum/messages/forum17/topic327/message1613/ Wed, 30 Nov 2011 11:16:05 +0400 ВСТРЕЧИ ВЫПУСКНИКОВ С-411 1986 года встреча на август 2011? в форуме ВСТРЕЧИ ВЫПУСКНИКОВ.
Привет народ! Может сможем пересечься в августе в Херсоне? Пишите кто что думает или знает. Черкашин Олег
20.07.2011 10:39:43, Олег Черкашин.]]> http://hmu.ru/forum/messages/forum17/topic308/message1415/ http://hmu.ru/forum/messages/forum17/topic308/message1415/ Wed, 20 Jul 2011 10:39:43 +0400 ВСТРЕЧИ ВЫПУСКНИКОВ 05. Камышовая бухта. 1971г февраль. в форуме Фотоальбомы.
... а вот и Титыч...!!!
22.09.2011 08:51:21, as1953g.]]> http://hmu.ru/forum/messages/forum8/topic321/message1582/ http://hmu.ru/forum/messages/forum8/topic321/message1582/ Thu, 22 Sep 2011 08:51:21 +0400 Фотоальбомы 13. Донузлав, 1972г июль, военная стажировка. в форуме Фотоальбомы.
Вот теперь точно вижу... Саня и Мишка Кузнецовы...!!! Где вы сейчас хлопцы...?!
22.09.2011 08:23:10, as1953g.]]> http://hmu.ru/forum/messages/forum8/topic320/message1581/ http://hmu.ru/forum/messages/forum8/topic320/message1581/ Thu, 22 Sep 2011 08:23:10 +0400 Фотоальбомы 03. Севастополь 1971г февраль в форуме Фотоальбомы.
... интересно... а слева... это случайно не Миша Кузнецов...???!
22.09.2011 08:12:29, as1953g.]]> http://hmu.ru/forum/messages/forum8/topic319/message1580/ http://hmu.ru/forum/messages/forum8/topic319/message1580/ Thu, 22 Sep 2011 08:12:29 +0400 Фотоальбомы Выпускники СВС 1968г. Хотелось бы найти своих сокурсников... в форуме ВЫЗЫВНОЙ КАНАЛ.
Выпускники СВС 1968 года, отзовитесь!
16.08.2011 22:07:16, s_fomin.]]> http://hmu.ru/forum/messages/forum12/topic311/message1427/ http://hmu.ru/forum/messages/forum12/topic311/message1427/ Tue, 16 Aug 2011 22:07:16 +0400 ВЫЗЫВНОЙ КАНАЛ Ростовчане помогите в поиске в форуме ВЫЗЫВНОЙ КАНАЛ.
Меня интересует история футбольного клуба "Север" из Ростова.
Клуб был основан 6 августа 2005 года по инициативе Алексея Иванченко, который, в последствии будет капитаном команды. Название команды - Ф.К. "Север" было придумано еще два года назад, но тогда Алексей не смог собрать нужное количество единомышленников.
К сожалению, мои познания об этом клубе ограничиваются информацией с сайта, который давно уже забросили. Если у вас есть информация о судьбе этого клуба или сможете её раздобыть, сообщите здесь или aik1951@rambler.ru. Буду весьма благодарен.
19.07.2011 17:56:43, Александр Калашник.]]> http://hmu.ru/forum/messages/forum12/topic307/message1414/ http://hmu.ru/forum/messages/forum12/topic307/message1414/ Tue, 19 Jul 2011 17:56:43 +0400 ВЫЗЫВНОЙ КАНАЛ